— Навряд чи, — відповів дейхграф. — Порахуйте гармати. Ви схожі на досвідченого воїна, тож подумайте добре. До абордажу ви не доживете. Ми не заподіємо вам зла. Перекажіть капітану, що він мусить скоритися не мені, а волі імператора, тож це не принизить його гідність. Я лише виконую свій обов’язок.
Обоє говорили незнаною для інших мовою, та Деніел усе зрозумів. Шлюп повернувся до галери, а невдовзі знову підплив до «Святої Елізи». У ньому було тільки двоє гребців.
— Ми згідні надати своє судно для огляду. Але на вас чекатиме гнів імператора та Його Святості Папи Римського. Ваша зухвалість не залишиться без покарання.
— Молене, візьми загін із двадцятьох жовнірів і перевір це судно, — звелів гер Йоганн. — Двоє нехай увесь час залишаються біля бушприта, щоб я бачив. А цим перекажи: щойно вони зникнуть — ми відкриємо вогонь.
— Мілорде, — вигукнув Деніел, — дозвольте мені! Нехай ван дер Молен залишається біля вашої милості, а я піду. Я довго жив з каперами і знаю їхні звички, чую їх за милю. Тут таки нечисто. Вони пливуть до Гіоса, наче щось тут забули. Я пам’ятаю в обличчя багатьох. Мені треба туди.
— Нехай, — подумавши, відповів шкіпер. — Але будь обережний.
Шлюп добряче гойдало, проте низька посадка мальтійської галери дала змогу Данилові схопитися за борт і тримати, поки жовніри дерлися по кинутому трапові на її палубу. Всі без винятку за його наказом вдягли обладунки, і це означало, що у разі сутички жоден не вистрибне за борт. Сам він піднявся на палубу останнім.
Лише тепер вони зрозуміли, куди потрапили. Воїни, які їх оточували, стояли мовчки у повному бойовому вбранні, а статура та вираз облич свідчили, що люди ці звикли проводити життя у постійних боях. Той, який плавав до «Святої Елізи», також був тут.
— Я помічник шкіпера «Святої Елізи» Деніел, — промовив Данило. — Ми не бажаємо битися з вами. Дозвольте нам оглянути судно, і ми розійдемося, не заподіявши шкоди один одному.
Непривітні мальтійці не бажали називати своїх імен. Високий у плащі вказав рукою, і загін Данила рушив уздовж палуби. Відразу ж два десятки воїнів з галери пішли слідом. Тримаючи напоготові арбалети, вони не відставали ні на крок. Решта залишилися біля бортів. Кожен із жовнірів також тримав зброю напоготові, добре розуміючи, що у випадку сутички вижити навряд чи вдасться.
Галера була новою. Дошки палуби та бортів ще не порепалися від сонця та морської води, зовні не понаростало водоростей, які не раз жмутом волочилися за старим кораблем, сповільнюючи його хід. Будова судна мальтійських лицарів відрізнялася простотою, і сховати щось тут було важко. Під палубою починався трюм, у якому на веслах сиділи гребці, переважно полонені бербери, про що красномовно свідчили їхні обличчя та бронзовий колір шкіри. Лише кілька з них нагадували християн.
Обходячи їхні ряди, Данило роздивився кожного. На кормі було відгороджено невеличкий відсік, де, вочевидь, складали різний крам. Він виявився майже порожнім. Одначе від погляду Данила не сховалися мотки мотузки, мішки, пошиті з грубої тканини, та кілька порожніх скринь. Ще далі були двері до величезної каюти, в якій лицарі, мабуть, спали покотом. Сморід, що стояв кругом, змушував крутити носом, та це мало допомагало.
— Ви задоволені оглядом? — запитав той самий перемовець.
— Ще залишається носова частина, — мовив Деніел, рушаючи туди.
Саме унизу біля носової частини й довелося йому побачити те цінне, чого так прагнув дейхграф. Тут, де борти галери сходилися, утворюючи маленький закуток, валявся прип’ятий ланцюг, а взявши його, Данило побачив свіжі сліди на кайданах. У них недавно когось тримали. Нічого не говорячи, він піднявся через отвір у палубі нагору й обдивився усе навколо бушприта, посунувши двох своїх жовнірів, які ретельно виконували наказ.
Залізний обруч із викуваним кільцем охоплював щоглу бушприта. Ланцюг зняли щойно, бо про це свідчили сліди тертя та відсутність іржі в боковій частині кільця.
— Ви обдивилися корабель, звільніть палубу, — мовив той самий високий лицар.
— Я незадоволений оглядом, — відповів Деніел. — Ви приховуєте в’язня, котрого тримали ось тут.
Спустившись, Данило вказав на закуток.
— Тут є ланцюг. Тут він спав уночі та справляв потреби, це ж видно. А за дня його припинали до бушприта, і він указував шлях. Я хочу бачити цього в’язня.
— Він помер, і зранку його викинули у море. Це були двоє запасних гребців, яких справді тримали на носі. Але гребці часто мруть. Подивіться, біля кожного весла вже нема належної кількості рабів.
Пройшовши між гребцями, Деніел голосно промовив фламандською:
— Якщо хтось мене розуміє, озвіться! Я Деніел, колишній капер, який плавав із Джоні ван Герстом. Тепер служу його братові дейхграфові Гронінґена Йоганну. Ми знаємо, що вас везуть вказати на заховані скарби каперів. Після цього вас не залишать жити. Нам не потрібні скарби. Ми шукаємо самого Джоні. Якщо хтось знає таку людину, озвіться!
Запанувала тиша, а потім біля одного з весел піднявся араб. Йому важко давалися слова чужої мови, та Деніел зрозумів:
— Я плавав з Джоні! Заберіть мене.