Вони днювали й ночували на флюїтах усі троє — ван Герст, Деніел і старий Вілфорт, який, згадавши молодість, зголосився плисти на південь як головний канонір. Гармати зняли з верхньої палуби, збільшивши таким чином стійкість та полегшивши хід. Вітрил додали, а руками Деніела на носі флагмана за спиною святої Елізи постало справжнє гарматне диво, керувати яким міг лише він.
Саме тут, на обгорнутому вологою нічною темрявою флюїті з назвою «Свята Еліза», у шкіперській каюті, коли Вілфорт захропів після келиха рому, й довелося Данилові почути стару історію, яку, мабуть, уже давно забули всі її учасники, крім гера Йоганна.
…Землі вільнолюбивих фризів, які віддавна заселили північне узбережжя поруч із фламандцями, з котрими торгували споконвіку, завжди не давали спокою сусідам із півдня й заходу. І чергова спроба саксонського курфюрста Альбрехта, яку підтримав великий імператор Максиміліан Габсбурґ, цісар австрійський, дід теперішнього Карла Іспанського, увінчалася успіхом.
Місцина, в якій зійшлися два війська, була розташована неподалік прибережного містечка за стінами замку старого барона Андбергена, який недавно таки уклав шлюб між своєю донькою — Елізою Андберген та сином дейхграфа Гронінґена — Йоганном. Нижче походження сусіда — вихідця з Британії — довго було перепоною до щастя молодих, та зрештою барон погодився. Однак ідилія тривала недовго — почалася війна. Північні міста об’єдналися у боротьбі з ненаситним Габсбурґом, і напочатку успіх був на їхньому боці. Імператор Максиміліан був розбитий та потрапив у полон до фламандців.
Але невдовзі саксонський курфюрст Альбрехт, його вірний підданий, пішов з військом на фламандські землі та обклав Брюгге, де був ув’язнений імператор. Володаря Альбрехт зумів звільнити. Назад військо імператора йшло через землі фризів, які досі противилися його владі.
Бій був запеклим. Воїнство курфюрста зав’язло у болотах, не здатне обійти фризів, які вдало обрали місце битви. Кілька разів кіннота принца Альбрехта, якою командував чужоземний воїн з литовських земель, названий за швидкість Крилатим Лицарем, намагалася здійснити флангові маневри, щоб ударити ззаду. Важко озброєні вершники стрягли у болоті, втрачаючи сили та віру в перемогу. Усе йшло до відступу.
Та коли курфюрст уже готувався командувати про відхід, Крилатий Воїн, згуртувавши кінноту, повів її просто на гармати фризів. Небагато саксонських лицарів залишилося живими, проте вони зламали непоступливу оборону ворога, і тоді розлючений чужоземець повів лотаринзьких найманців на замок, який не мав чим боронитися, бо всі воїни вийшли на битву.
Поранений Йоганн потрапив у полон, а коли був підписаний мир з імператором і бранців відпустили, виявилося, що замок зруйновано, а на мешканців, барона та його доньку чекала страшна смерть. Відтоді, оплакавши дружину, молодий ван Герст уже не думав ні про що, крім помсти. І ставши підданим великого цісаря Максиміліана, імператора Римського, звинувачував іншого його слугу — кнезе Міхеля Хлінскі у нешляхетному вчинку — вбивстві барона, вимагаючи двобою як засобу вищого суду.
Та ворог уже повернувся до двору іншого монарха, і почалася тяжба не на один рік. А потім помер імператор Максиміліан. Риси обличчя гера Йоганна загострювалися, а язик ставав зовсім неслухняний, і він гатив кулаком у стіл, коли розповідав цю сумну історію, від якої не отямився досі.
— Кнезе Міхель — могутній воїн, — насилу промовляв Йоганн, — і, напевно, у цьому двобої на мене чекає смерть, та я прагну його досі.
Лише при наближенні до грецького узбережжя Деніел побачив, що слід од цієї розповіді остаточно зник з обличчя його господаря. Усе пояснювалося просто. Острови тепер виднілися кругом — ближче й далі, а попереду були нові. І на якомусь із них ховався Ханс.
Гіос Данилові вдалося знайти лише за місяць блукань. Розділившись на дві групи, флюїти дрейфували між островами, яким справді не було числа. Серед зовсім невеликих траплялися й такі, що їх насилу обпливали за день. Та на усіх скелі здіймалися просто з пінистих хвиль. Глибина давала чужинцям змогу підходити на флюїтах близько до берега. Капери залишили острів. Бухта, де завжди стояли їхні галеаси, виявилася порожньою.
За ці роки Гастос ще більше висох та постарів і твердив, що Джоні зник іще восени. Те саме, наче змовившись, в один голос повідомляли усі мешканці Гіоса.
Йоганн лютував. Колишніх каперів, які полишили своє ремесло, кілька днів виловлювали по всьому острові. Збагнувши, у чім річ, вони розбіглися, наче миші, позалазивши у найвіддаленіші закутки, ховаючись у розщілинах та гротах. Не всім удалося вціліти. Пам’ятаючи колишнє, дехто з греків видавав своїх кривдників.
Спіймати вдалося шістьох. Їхньою стратою керував Ван Герст. Імператорський патент розв’язував йому руки. Нещасних вішали по черзі, й кожен наступний мав годину, аби виказати місце перебування колишнього ватажка. Тому троє останніх почали клястися, що знають, де заховався Джоні. Їх розтягли по різних місцях, де гер Йоганн власноруч допитував кожного.