Протока швидко звужувалася, та це ще не був кінець шляху. Вузька розщілина тяглася, завертаючи на північ. Скелясті береги з обох боків ніби збиралися затиснути флюїт, що наважився на цю украй небезпечну мандрівку. Попереду чекав «мертвий кут».
— Право руля! — вигукнув Ван Герст. — Скидати вітрила!
Спустивши вітрила, вони завертали до ще меншої бухти. Скелі по обидва борти виростали з води на відстані арбалетного пострілу. Далі шляху не було. Мотузка глибиноміра полетіла з носа у воду, і флюїт на малому ходу рушив туди. Чужі вітрила позаду невблаганно наближалися.
— Мілорде, розвертайтеся! — не витримав Вілфорт. — Не гайте часу! Богом святим заклинаю вас! Дайте навести гармати!
— Право руля! — скомандував Йоганн. — Заходимо до бухти! Тут прийматимемо бій.
Позиція була вигідною, бо далі береги стулялися докупи і ворог втрачав можливість обійти «Святу Елізу» з боків та скористатися численною перевагою. Скоро настане час гарматіїв.
— Чотири фути! Глибина зменшується! Мілорде, треба кидати якір!
— Ще трохи! Готуйтеся!
— Капітане, право по борту! — Кліверт кричав пронизливо, вказуючи рукою.
Ван Герст обернувся. Попри самий берег біля виступу скелі застигла велика галера. Її вітрило було спущене, довгі весла рівними рядами занурилися у спокійну воду. Команда застигла на палубі, а три важкі гармати на носі дивилися у бік прибульців. Усі були в чалмах та озброєні кривими шаблями.
«Свята Еліза» опинялася між двома ворогами. Не гаючи часу, Данило з допомогою жовнірів розвертав свою гармату в бік нового ворога. Там наче заціпеніли і лише спостерігали за наближенням височезного корабля.
— Це реїси… Мілорде, то реїси! — вигукнув Кліверт. — Досі нам щастило не зустрітися з ними! Від них не захистить імператорський патент. Що роблять вони біля цих берегів? Кидайте якір, капітане!
Тепер флюїт ледве рухався. Палуба вже не хиталася під ногами. Лише час од часу поскрипували щогли. Люди зацьковано озиралися навсібіч, не знаючи, за ким із супротивників стежити. Джоні наближався. Глибина під кілем давала змогу спробувати притиснутися до протилежного берега та обійти реїську галеру, аби уникнути перехресного вогню. Але чи дозволять вони? Та берберські розбійники й самі застигли у розгубленості. Їхні гармати мовчали, а капітан — здоровезний араб із бронзовим обличчям та чорною бородою, обхопивши щоглу рукою, не рухався узагалі.
— Обійдемо, поки вони не побачили Джоні, — проковтнувши давкий клубок, мовив Йоганн. — Врятуй нас, Господи!
Поруч із ватажком реїсів завмерли двоє: ще більший воїн із майже чорною шкірою, роздягнутий до пояса, та інший — малий, геть увесь закутаний у темне, обличчя якого нижче очей також закривала тканина. Зовсім близько від галери застигла ще одна, напівзатоплена, палуба якої ледве виступала з води, і на неї раз у раз накочувалися спокійні хвилі.
— Боже Святий, — шепотів Кліверт, — спаси та помилуй твоїх мучеників…
— Право руля!
Губи його продовжували рухатися у молитві, а руки переклали штурвал, і «Свята Еліза» рушила в обхід.
— Мілорде, три фути! Ми розіб’ємося!
Хизир закам’янів, обхопивши щоглу рукою. Очі його звузилися до неможливого, і він, гроза морів, спостерігав мовчки за наближенням армади ворогів, побачити яку в цьому закуткові аж ніяк не не сподівався.
— Ш-шейтан… — прошепотіли губи старого реїса, а правиця стиснула руків’я зброї. — Ш-шейтан… Із наповненими золотом трюмами нам доведеться йти на абордаж чотирьох галеонів…
Тихий та зловісний сміх його чорно звучав серед холодних непривітних скель. Височезний ворожий борт повільно пропливав на відстані простягнутої руки, затуляючи їх собою. Гармати, які важко було порахувати, дивилися в обличчя реїсам, і галера, ледве рухаючи веслами, оберталася на місці, супроводжуючи носовим тараном непроханих гостей. На обох палубах уже запалили ґніт, і гарматії лише чекали команд од капітанів, що дивилися в очі один одному.
Погляди обох застигли. Йоганн із висоти містка, худий та довгий, закляк, намагаючись угадати найменший рух ворога, щоб випередити його відданою командою. Хизир, великий, із широчезними плечима та животом спокійно дивився догори, супроводжуючи зіщуленими очима здоровезний та не схожий до інших галеон. Його реїси бачили усе самі й не вимагали наказу. Обидва судна зрівнялися, і непрохані гості рушили далі, щоб зупинитися у глухому куті. На обох кораблях мовчали, і лише прибережне порпання хвиль, далеке завивання вітру та скрип такелажу окреслювали цю тишу.
— Володарю, — мовив Лук’ян, — це не галеон. Серед усієї армади невірних, що припливла до Аль Джумхарі ат-Тунісси, не було жодного такого корабля. І жоден з них не мав такого прапора. Я роздивився кожен. Це інший корабель. А оті троє… Схоже, вони переслідують його.
— Галеаси! — вигукнув П’ялі-араб. — Це іспанці. Дарма ми пропустили оцих. Тепер перші прийматимемо удар.