— Хто це може бути? — розгублено бурмотів П’ялі. — Хизире, нехай хтось із нас попливе до них. Краще втратити одного, ніж потрапити під їхні гармати. Хто згодиться плисти?
— Нікому не треба, — гукнув реїс, який виліз на щоглу. — Вони самі прямують до нас.
Невеличкий шлюп відокремився від найбільшого галеаса і рушив у кінець бухти. Двоє каперів гребли у той час, як Ахмад стояв на носі, розмахуючи шматком вітрильної тканини. Усі завмерли в очікуванні. Повернувши голову, Лук’ян глянув на палубу корабля, що височіла майже поруч. Вони також не бажали битися з галерою реїсів, хоча, найімовірніше, взяли б гору в цій битві. Перший їхній залп упритул завдав би великої шкоди, втім, у кілька гребків галера протаранила б їхній борт, і реїси, які залишилися живими, майнули б на ворожу палубу. Так чи інакше, наступна битва з галеасами означала кінець для того, хто переможе у цій.
Величезний воїн в обладунках, схожих на іспанські, стояв біля капітана. Час од часу вони перемовлялися, і було видно, що це його перший слуга та помічник. Дужі руки були стрімкими, а права спокійно лежала на руків’ї прямої і, мабуть, важкої шаблюки. Його рішучий погляд постійно стежив за галерою, часто зупиняючись на Лук’янові, й від цього щось починало рухатися у самому серці Шейтан-бея. Відчуття чогось раніше баченого оселилося у голові одразу, щойно уперше глянув на цього воїна.
Це не було звичайним здивуванням, хоча руки чужинця самі без нікого підносили гармату, спрямовуючи куди належить. Щось геть зовсім незрозуміле просилося на згадку, привертало увагу, а погляд просто тягло до нього. Що?
Ял наблизився до галери настільки, що з обох суден супротивники могли роздивлятися один одного, а ще кілька гребків заховали човен від гармат «Святої Елізи», на якій тепер прислухалися, аби почути слова перемов. Підійшовши до борту, Хизир сперся на нього.
Несподівано обличчя Ахмада змінилося. Берберський лоцман зрозумів, хто перед ним. Похитнувшись од невдалого руху, Ахмад уклонився низько, зробивши правою рукою жест найбільшої мусульманської поваги.
— Нехай береже тебе Аллах, володарю!
— Ти знаєш мене? — не зрозумів Хизир.
— У водах Ак-Денізу тебе знає кожен камінь та кожна хвиля, — ще раз уклонився посланець. — Адже ти волею Аллаха його повелитель. Як же не знати тебе тому, хто водить по ньому кораблі?
— Хто ти? — запитав капудан-паша.
— Мене звати Ахмад, володарю. Я походжу з Тлемсени, яку залишив багато років тому.
— Ти служиш невірним?
— Серед твоїх слуг також є невірні, — смиренно мовив Ахмад. — Я живу з Аллахом у серці, а на цих кораблях служу провідником, бо також знаю Ак-Деніз. Ці невірні — з далекої північної країни і теж воюють із твоїм ворогом, іспанським королем Карлом, беручи на абордаж його галеони. Вони схожі до реїсів. Капітан цього галеаса Джоні ван Герст із далекої північної землі вітає тебе, повелителю моря, та віддає тобі шану. Він не б’ється з реїсами. Ворог ворога завжди мусить бути союзником такому, як він сам.
— І чого хоче від мене ворог мого ворога? — запитав Хизир.
— Капітан Джоні просить у бейлербея моря дозволу напасти на свого супротивника, який боягузливо заховався за твою галеру. Мій капітан уклоняється великому реїсові та просить бути дорогим гостем на його кораблі після того, як знищить ворога, за яким прийшов.
— Хто його ворог? — уточнив Хизир. — Це не іспанець.
— Це його брат, у якого вселився шайтан.
— Гаразд, — подумавши, мовив старий реїс. — Ми звільнимо шлях. На все воля Аллаха.
Низький уклін Ахмада передував розвороту шлюпа, який почав віддалятися.
— На все воля Аллаха, — повторив Хизир. — Ставити весла. Ми йдемо геть. Знайдемо інше місце. Якщо тут розпочнеться бій, на острові з’являться багато очей. Грот можуть знайти. Уперед, тримайтеся напоготові, й нехай береже нас Аллах!
Весла спінили воду, і галера дуже повільно почала рух, залишаючи позаду затоплену. Та водночас поповзли догори вітрила по щоглах здоровезного корабля, і високий борт почав насуватися на них, а з палуби, здіймаючи стовп води перед носом галери, вдарила гармата, яку тримав найбільший воїн.
— Шейтан! — вигукнув Хизир, вгативши рукою у щоглу. — Що дозволяють собі ці невірні пси?
Підскочивши до борту, він вигукував страшні прокльони, розмахуючи руками так, ніби капітан з далекої північної країни міг його зрозуміти.
— Ви не попливете звідси, — відповів Йоганн, роблячи заперечливий жест рукою і вказуючи на гармату.
Вигуки з обох боків лунали ще якийсь час, але жоден крикун не розумів свого супротивника.
Власне, усе ставало зрозумілим без слів. Капітан «Святої Елізи» до кінця використовував можливість уберегтися, бо зрозумів, до чого йдеться. Він бачив, як уклонявся цьому реїсові посланець Джоні, котрий виявився бербером. Відпустити від себе галеру означало швидку загибель. Інші два флюїти, що відбилися під час шторму, шукатимуть свого флагмана і, можливо, припливуть сюди. А для цього потрібен час.