— Вони не відпустять нас, — лаявся останніми прокльонами П’ялі. — Хизире, йдемо на них і покажемо цим псам, на що здатні реїси! Скидаймо скарб і розпочнемо бій! Поговоримо з ними мовою шабель, її розуміють усі.
Це сталося раптово, і від думки, що надійшла так зненацька, затремтіло усередині. Невже таке буває, адже світ безмежний… Лук’ян дивився, не відриваючи очей, і не міг второпати, що перед ним стоїть… Свій, гіршого за якого не знайшлося у жодній землі, по яких кидала доля. Старий забутий недруг, з котрого усе почалося.
Ні, воїн, який застиг перед ним, мав багате вбрання, а погляд його свідчив, що голова містить ще щось, окрім полови. Цього не могло бути. Той, кого колись давно кликали Данилом, не міг дивитися так, як оцей. І все-таки риси обличчя здавалися настільки знайомими, що відвернутися було несила.
Рука Шейтан-бея повільно здійнялася до шиї і, обвивши її, відчепила ззаду застібку, а потім так само повільно повернулася назад, тягнучи за собою тканину й відкриваючи ворогу своє обличчя.
Ось коли штрикнуло під серцем і в Данила. Укололо неприємно, хоч і дрібно, адже той, хто стояв навпроти, й сам завжди був дрібний. От тільки хирлявим цей воїн не виглядав. Того, хто колись звався Чихонею, взагалі неможливо було уявити воїном. Ні, схоже, примарилося. Та бусурман, який міцно стояв на ворожому кораблі, навмисне лупився на нього. І обличчя своє відкрив для того, кого згадав першим. Невже?..
Риси його Данило упізнавав одну за одною, і були вони настільки знайомими, що рот видного вояка роззявився мимохіть, а очі стали простими та придуркуватими. «От тепер це справді ти», — майнула думка в Лук’яна, а обличчям пробігла тінь вдоволеної посмішки, адже Данило таки залишився собою. А той роздивлявся далі, не наважуючись повірити власним очам, не здатний до кінця прийняти думку, що з усієї сили гримала у двері його свідомості. Як не крути, це не міг бути Чихоня. Надто твердо стояли його міцні ноги та дивилися очі. Той Лук’ян мав ховати погляд і здригатися від кожного шурхоту, а голову тримати похиленою. Чи, може, він гадає, що нема чого боятися, коли поруч оцей бусурманський ватажок?
Саме до чорнобородого похилився прибулець із минулого, знову мовивши кілька слів.
— Володарю, — сказав Лук’ян, — я упізнав одного з воїнів цього корабля. І міг би з ним говорити. Ми обоє русини з берегів річки Бог.
— То запитай, чого вони хочуть, — подумавши, відповів Хизир.
Вийшовши наперед, Лук’ян розтулив рота, відчувши, як не бажають складатися докупи слова рідної, давно призабутої мови. А вони справді звучали, наче щось чуже та дивне, ріжучи слух.
— Це ти? Упізнаєш мене?
Тоді зробив крок і Данило. Зіщуливши очі, й він пригадував потрібні слова, дивуючись, що кілька років тому у Коніксберзі це виходило набагато легше.
— То ти, Чихоню?
— Мене кличуть Шейтан-бей, — подумавши, відповів той. — Ця галера належить наймогутнішому з реїсів — Хизиру, який командує усіма кораблями великого османського правителя Сулеймана. Я його радник. Нехай твій пан скаже, чого хоче і чому не дає нам плисти?
— Бусурманам служиш, раднику… — скривився Данило.
Те, з якою упевненістю в голосі та очах промовляв до нього прибулець із далекого минулого, неприємно вражало, народжуючи невпевненість у собі. Водночас злість на цього недомірка охоплювала цілковито, наче той притягнув її зі собою, із берегів річки Бог.
— Кожен служить кому хоче, — відповів Лук’ян. — Переклади, що чув, і дай відповідь.
— Ти наче як сміливості десь назбирав, — не зрозумів Данило. — Може, це не ти?
— Сміливість також у кожного своя і не залежить від довжини шаблі, — байдуже пояснив Лук’ян, відчуваючи, як дедалі краще починає добирати слова рідної мови. — Рухайся швидше, вони почали возити гармати на берег. Коли почнуть бити згори, домовлятися буде пізно.
Проковтнувши кпин, Данило повернувся до ван Герста, і невдовзі перемови продовжилися:
— Цей корабель належить людині високого становища з Фризії дейхграфові Йоганну ван Герсту, який приплив сюди, аби зловити свого брата Джоні, капітана ось того галеаса з назвою «Харон». Він розбійник і не раз посягав на життя мого пана.
Та не встиг Лук’ян перекласти ці слова, як Хизир голосно розсміявся, ляснувши себе по животі.
— То нехай пливе й візьме його! Ми не перешкоджатимемо, Аллах свідок!
— Два моїх кораблі віднесло негодою, — мовив Йоганн, обличчя якого потемніло від гніву, викликаного насмішкою. — І зараз наші сили нерівні. Джоні — розбійник, на руках якого багато крові. Я пропоную боронитися тут, і коли на його кораблях стане менше гармат, ударити по них. За цей час можуть підійти наші кораблі.
— Навіщо мені воювати з Джоні? — не зрозумів Хизир. — Мене також називають розбійником. Що нам ділити? Море Ак-Деніз велике, й у ньому для кожного розбійника вистачить іспанських галеонів, наповнених золотом. Це ваша родинна справа. Вирішуйте її самі. Перекажи так йому.
Але на «Святій Елізі», розуміючи безвихідь становища, поступатися не збиралися.