— Боцман твій ніде не зблудив. Ось де ховається Ханс, на якомусь із цих островів. Наче голка у високій траві. Тут не знайдеш. Ось його шлях на схід. І тут також. Дарданелли. Далі Босфор. А ось море, яке османи називають Чорним. Також велике. А далі шляху морем нема. Тому зустріти Ханса найімовірніше ось у цій вузькій протоці. За місяць той, кого усі звуть Джоні, забивши трюми бранцями, вийде звідси і попливе ось куди. Нам, щоби дістатися цієї точки, знадобиться близько трьох місяців. Не встигнемо. Подорож займе у Ханса близько двох місяців — до Кафи й назад, якщо там не затримуватися. Так устигаємо. На час його повернення ми повинні стояти або з цього боку в Білому морі, або з іншого — у Чорному. І тоді Джоні припливе до нас сам.
— А як ви здолаєте Дарданелли та Босфор? — не зрозумів Кунрад. — Пройти тут таємно неможливо, навіть уночі. Це саме серце імперії османів.
— Пройдемо удень, сплативши данину, під прапором Франції або Венеції. Мені доводилося мати справи з венеційськими купцями. Ті зроблять усе. Було б золото.
— Спритно, мілорде, — похитав головою Кунрад. — Ну, а…
Ван Герст подивився на нього так, наче вмів читати думки:
— Ну, а як зловити вітер під назвою «Джоні», до пори до часу я триматиму в таємниці.
Усе відбувалося попри людські очі. Княжі вояки обнишпорили млин, але не знайшли нічого, бо хитрий Грицько встиг закопати скарб у лісі.
— Чого ти хочеш, боярине? — канючив мірошник. — От весь я перед тобою. Христом-Богом клянуся.
— Ти не клянися, — стояв на своєму Гатило, — не треба цього. Доведи, що податок до казни платив. Хоч міг би й більше дати. Млин твій не простоює — завжди прибуток маєш. А в хаті порожньо. Закопав, гнидо?
— Та як довести? — мало не плакав той. — Ось старшина — він знає. Він збирав. Дяк наш Євстафій записував — тільки він письменний… Усе платив, як порядному ґазді належить!
— І старшину спитаємо. І дяка вашого. Дійде до того. Зараз про тебе мова. Ну!
— Нема гріха за мною, боярине, нема боргу.
Стукіт копит по дерев’яному мості перервав допит. У супроводі трьох вояків приїхав Данило.
— О! — зрадів сотник. — Здоров був, хлопче. Як, надумав у військо? Шабельку я тобі вже підшукав. Якраз під твою руку. А коня найкращого в усьому селі сам вибереш.
Парубок, насупившись, мовчав.
— Не любиш балакати… — вів своєї Мирон. — Це личить воякові справжньому. Але доведеться. Ти ж у мірошника тут підпрацьовуєш? Кажуть люди — щодня буваєш. Он, колесо крутиш, як води нема…
Данило продовжував мовчати, пропускаючи повз вуха насмішки.
— Скільки мішків і чого за день мололи? Ану!
— Не рахував я… — промимрив той. — Не вмію…
— Брешеш, — не згодився сотник. — До десяти вміє кожен. Як в одного на возі десять мішків було — вже мусиш змогти. А як за день десять возів приїжджало, тим паче мусиш. Пальців на руках десять? Поки що… Згадуй, хлопче. А додаватиму вже сам. Не вірю я. Поки не згадаєш, нікуди не підеш.
Десятник Андрусь повернувся швидко.
— Було пожарище, — розвів руками вояк, — таки було. А книги церковні на місці лежать, усі три. Каже святий отець — не мав до того нічого. Дяк Євстафій писарством при старшині займався. Свитки у себе тримав.
— А сам дяк де? — не зрозумів Гатило. — Чому не привіз?
— Та ж нема. Зранку поїхав. Запряг і поїхав.
— Сім чортів у печінку! — визвірився Гатило. — Наздогнати, зловити!
— Так ніхто ж не зна, куди… — виправдовувався Андрусь. — Зате я хлопця привіз, у дяка прислуговує, в церкві й так, по господарству.
— То чого балухи вилупив? Давай сюди!
Привели Лук’яна, на обличчі якого ще залишалася купа синців після зустрічі з Данилом. Розтовчена губа не давала по-людськи говорити, а ліве око повністю не розплющувалося. Хлопець лише зиркнув крадькома на свого кривдника, який також стояв поруч.
— Тиць-Гриць… — не зрозумів сотник. — А твоєю пикою що, груші оббивали? Дякові служиш?
— Служу… — слабким голосом проказав Лук’ян.
— Хата у нього горіла?
— Горіла, пане.
— Коли?
— Минулого літа, як татари наскочили.
— Свитки писані були у хаті?
— Не знаю… — розгубився хлопець.
— Як «не знаю»? — не зрозумів Гатило. — Ти у хаті що робиш?
— Прибираю, мию, дрова ношу, воду…
— Якщо прибираєш, то мусиш бачити, де що лежить і що господар робить. Писав дяк щось на свитках?
— Писав, пане…
— Де воно? Згоріло чи ні? А восени, як нову хату відбудували дякові, свитки були?
— Не знаю. Не знаю, пане, повірте… — заголосив Лук’ян, передчуваючи біду.
— Отак, — утратив терпець сотник. — Тут ніхто нічого не знає. В’яжіть їх. Сюди. Ось так. Скінчився мій терпець, хлопці. Сіктимуть вас, заки не здохнете. А як хто що згадає — кажіть, одразу відпустимо. Хто перший згадає, того відпущу. А другого — на смерть. Й іншим наука буде. Нехай знають, кого більше боятися.
Вихопивши нагайки, двоє вояків розпочали справу. Крики Лук’яна після першого ж удару чулися далеко. Хлопець верещав не своїм голосом, ллючи сльози. Прип’ятий лише за руки, він звивався, наче вуж, і сучив ногами, клянучись хтозна-чим та молячи про пощаду. Люди хрестилися.