— Мілорде, — невесело посміхнувся Вейнанд, — я вірю лише у те, що бачив своїми очима. Тому не заручуся стосовно правдивості усього, про що розповім. Але бажання моє бути корисним вашій милості щире. Останні три роки Джоні переплив через протоку Джабал-Тарік та осів десь на островах у Білому морі біля північного узбережжя. Їх там дуже багато. Напочатку він громив іспанські галеони, сподіваючись натрапити на корабель, який прийшов із Нового світу, а отже, завантажений золотом. Та це жодного разу не вдалося. Втім, за якийсь час у нього назбиралося чимало полонених з числа команд захоплених кораблів і пасажирів, за яких ніхто не міг дати гідного відкупу. Тоді Джоні набив трюми свого галеона ними і продав у рабство мусульманам. Він бачив, як роблять це османські пірати — реїси. Вони називають це Біле море Ак-Деніз. У тих водах, ближче до отоманських берегів ви не зустрінете кораблів ні під фламандськими, ні під іспанськими або португезькими прапорами. Часом заходять французи або венеційці. Вони воюють з імперськими державами, тому османи їх не чіпають. Не чіпають османи і своїх піратів-реїсів. Якщо у нас, християн, розбійника вішають привселюдно біля ратуші, то в них — ні. Але й реїси не беруть на абордаж султанських галер. Рудобороді брати — європейці охрестили їх Барбаросси — грабують лише іспанські та португезькі галеони. Ну й ті, що належать Риму або ж генуезцям.
— Мені відомо це, боцмане, — мовив Йоганн. — Майже усе, що ти розповідаєш. То що з Хансом?
— Зрозумівши, на чому багатіють реїси, — продовжив Вейнанд, — Джоні вирішив, що це надійніше, ніж ганятися за примарним золотом із Нового світу. Щороку, коли починають дути північні вітри й на морі стає вільніше, він натовкає повний трюм полоненими і везе їх на продаж.
— До імперії османів? — запитав Йоганн.
— Ні, кажуть, ще далі. Там легше продати. І платять золотом. За Білим є ще одне море. Греки називають його Понт Аксейнос, тобто Аксейнське море. Османи кажуть на нього Кара-Деніз — Чорне. Зі Середнім його з’єднує вузька протока, нею володіють османи. Через неї плавають купці, щоб торгувати у них і ще далі. Туди возить рабів на продаж і Джоні.
— Чому його пускають османи? — не зрозумів ван Герст.
— Османи пускають усіх, хто платить данину. І з ким не ведуть війни. І тим паче, хто шкодить Риму. Ваших галеонів, мілорде, вони б не пропустили, й самі б ви звідти не повернулися. Адже ви — католик, а отже, смертельний ворог. Джоні ходить під англійським прапором, якщо, звісно, — Вейнанд криво посміхнувся, — на його грот-мачті у цей час не висить чорний. Чорна лілія. Третій рік він, заплативши данину османам, везе бранців до Кафи, а звідти вертається зі золотом. Так само він платить золотом англійській короні за каперський патент. Гадаю, ви знаєте, мілорде, — подібно чинить не лише ваш брат. У Кафі раби коштують найдорожче. Нікому не відомо, де його прихисток. Кажуть, на якомусь із островів поблизу Греції. Цього я не знаю.
— Скільки кораблів у Джоні?
— Ніхто не знає. Мілорде, у нього нема верфі, як у вас. Тому Джоні плаває на тому, що захопить. А потім втрачає. Ви бачили колись абордаж морського судна? Мені двічі доводилося таке пережити. Від обох кораблів мало що залишається, і важко потім зліпити з двох одного.
— А яким був корабель, на котрому твій капітан бачив його торік? — обережно запитав Кунрад, запримітивши, що ван Герст замислився.
— Галеас. Іспанський, — відповів боцман. — А скільки гармат — я не бачив. І якщо ви спитаєте, чи зможете взяти його оцим красенем-галеоном — також відповім: не знаю. Джоні — мовби вітер. Він з’являється умить, і одразу ж його нема.
— Ти підеш до мене на службу? — запитав ван Герст. — Але знай, перш ніж даватимеш відповідь. Платня буде більшою, як звично, проте, зголосившись, ти втрачаєш право на зраду або звичайну людську слабкість.
— Мілорде, — промовив Вейнанд, — моя голова і так надто довго тримається на цих плечах. А служити вашій милості матиму за честь, якою б не була платня.
Кроки, швидкі та впевнені, лунали коридорами замку Гронінґен.
— Я говорив з капітаном, мілорде, — намагався не відставати Кунрад. — Він підтвердив непогане уміння цього Вейнанда, а взяв його за рекомендацією свого давнього знайомого, капітана де Лузеньяна, француза. З ним і ходив боцман Вейнанд до османських берегів.
Вони опинилися у невеликій залі, й ван Герст обережно розгорнув на столі мапу.
— Та, якої на фламандському узбережжі не має ще ніхто, — уточнив Кунрад.
— Вона. Мапа Вальзенмюллера. Через неї я втратив пів року на подорож до Фрайбурга. Ось.
Не торкаючись паперу, палець його вказував місця, про які щойно йшлося.