Він підняв Данилову дерев’яну шаблю, що лежала, забута, у траві й зацікавлено роздивився. Кожен з вояків тягнув руки, аби її помацати. Сотник звичним рухом обхопив руків’я і махнув іграшковою зброєю. Потім кинув оком на недороблений вулик, стружку і запитав:
— Сам зробив шаблю?
— Сам… — невдало витиснув із себе Данило.
— То я тобі справжню подарую, — пообіцяв Мирон. — Будеш княжі володіння стерегти! Не соромно у таких літах голою сракою світити і патиком вимахувати?
Усі загиготіли так, що хлопець мимоволі почервонів та зіщулився.
— Ну, ну, не бійся, ніхто не образить…
Гатило дужо поляскав його по карку, але парубок встояв. На крики та регіт з хати вибігла тітка Килина і злякано застигла у дверях.
— Де ґазда твій? — запитав сотник.
— До Брацлава поїхав ще учора…
— Навіщо?
— Мед продати повіз. Казали старшина, податок буде…
— Буде, — запевнив Мирон. — Мужу твому скільки літ? Здоровий?
— Та яке — здоровий…
— То піде камені лупати. А ти, хлопче, готуйся вояком стати. Шаблю тобі найкращу дамо.
— Та я… яку шаблю? — заголосила тітка. — Це ж дитина! Сирота, ми пригріли! Йому ще й тринадцяти літ нема! Де таке видано? Не дам!
Вершники гиготіли усі разом, заскакуючи у сідла.
— Не слухай баби, парубче, справжнім вояком будеш, — кинув на прощання Гатило, і копита загупали далі.
Данило, переступивши кілька кроків, опустився на ковбан. Його дерев’яна шабля, що кинув сотник, валялася поруч, але він лише посунув її ногою. Тесло також не лягало у долоню. Робити нічого не хотілося. Слова княжого сотника та регіт продовжували звучати у вухах.
Тітка Килина товклася поруч, йойкаючи, адже не схильний до вражень хлопець мовчки застиг на місці, згрібаючи щепи та стружку.
— Господи… врекли, іроди!
Це доводилося йому бачити кілька разів. Одного разу, як був іще менший, хоча вже й мав силу, до села прийшли двоє. Казали хлопці, що з Дикого поля. Старший був поранений. Жили днів зо три у покинутій хаті. А потім налетіла дружина з Брацлава. Саме жнива були. І ті двоє через поле втікали. Якраз у житі й наздогнали їх вершники. Бачив Данило, як шабля розрубує. І як кров ллється. І як життя з людського тіла виходить.
А торік, як від татар утікали, згодом, коли поверталися, бачив тіла селян — голі, порубані. Устима Верету, який з лівого берега, у лісі пораненого знайшли. Стріла татарська в боці у нього стирчала. Вже ледве говорив. Тільки Богу молився. Так і помер.
Схопивши обидві шаблі, Данило заховав їх у клуні подалі від очей, щоб оті думки не приходили.
Віз заїхав у млин, і Грицько, крекнувши, потягнув мішок із зерном.
— То як молоти, правдиво? — ще раз перепитав мірошник.
— Правдиво, правдиво… — зітхнув Буйтур Сова, всідаючись на низенький ковбан. — Так молоти треба. От і змелеш. Кажеш, учора княжі в тебе були? Вже не прийдуть.
— Треба було, однак, в іншому місці, — прошепотів Грицько, наче хто міг почути. — Не вільно мені…
— А мені вільно? — гаркнув старшина. — А срібло людське у льох вільно ховати? Мовчи. Разом живемо — разом і відповідатимемо. Ти вже, мабуть, у штани наклав. Чи, мо’, сухо ще?
— Старший у мене ще на біду товкся, — не звернув уваги на кпини мірошник. — Княжі його запримітили. Сотник так і сказав — будеш у князя служити! За землю Руську кров проливати. Хлопець зблід, мало не впав.
— А ти як думав? — не вступався Сова. — Хтось же мусить! Іди сам до війська! От і дочекалися сраної немочі…
— Буйтуре, а може, із сотником отим треба говорити віч-на-віч? Йому менше вийде. Він не князь. А жити також хоче. Приховає нас од гніву й від ока княжого. Га?
— Приховає… — скривився старшина. — Тут власного хрена у підштаниках не приховаєш, так нишпорять. Князь їм срібло платить. Князь і голову зніматиме. Не згодяться вони. Вже бачу. Вірно служать.
— А до намісника теперішнього? У Брацлав, це ж родич твій якийсь? Буйтуре, сам казав, пам’ятаю!
— Щоб тобі пір’я у роті росло! — визвірився старшина. — Дурню! Який Брацлав? Ти ще не второпав? Не під Брацлавом уже ми. І воєвода нам ніхто. Княжі ми! Князя отого Глинського, якого ще не бачили і, дав би Бог… А як дістанеться князь новий до Брацлава — чув, що отой Гатило казав, — зрада Острозького. Начебто Московії тепер служить. Ніби й землі його усі нашому князеві король відпише. Тоді й своякові мому хиря. І йому згадають усе те, що разом ховали. Ці докопаються, я певен. Плаче диба по нас.
Ще один віз скрипів колесами, заїжджаючи на міст. Гуркіт дощок заглушив розмову, і ще одна постать у чорному, кланяючись та хрестячись, зайшла до млина.
— А де ж святий отець? — запитав Буйтур.
— За справами важливими і найсвятішими застав я преподобного…
— Зрозуміло, — махнув рукою Сова. — Срібло рахувати справи святі не заважають. От коли смаженим починає смердіти…
— Не богохульствуй! — вигукнув дяк. — Не богохульствуй!
Грицько перехрестився, боязко зиркаючи на обох, а заразом прислухаючись, чи, бува, не зацокотять іздалеку копита княжої хоругви. Вода річки Бог шуміла, спадаючи на величезне колесо млина. Товкли жорна. А вони довго сиділи, скулившись під несподіваною бідою, що насувалася невблаганно, мов ніч.