— Гаразд, — зрештою мовив старшина. — Вчинимо так. Усе на татар валитимемо, до кінця. Стояти на своєму. Зі селянами сам говоритиму, з ким належить. Знаю, чим полякати. Та й люди не геть зовсім дурні. Розуміють — сотник поїде, я залишуся. Свитки, на яких писали, — згоріли, у твоїй хаті були. Вона ж згоріла? Ну от. А ти усе записував. На служника Божого не підійме руку, хоч і князь.
Євстафій лише кліпав очима, уявляючи наперед усе, що його чекає. Тим часом Грицько притягнув муку́ і виставив мішок на віз старшини.
— Усе. І не здригайтеся, мов миші від кожного грюку. Не діло, коли на нас вини нема. А на злодієві й шапка горить.
Докульгавши до коня, Сова потягнув за збрую. Рипнули колеса.
— А… — прохопилося в мірошника.
— Чого гакаєш?
— Та нічого, Буйтуре. Якось ніби мішок зерна я змолов тобі.
— Та ж молов ти його для того, аби княжі не подумали, що ми до тебе домовлятися приходили, — засміявся старшина. — Мав би совість ще гакати. Чекай, добереться до тебе новий князь.
Оббиті залізом колеса гуркотіли по камінню, залишаючи у старому млині лише шум води, страх та невпевненість.
На верфі точилася робота — стукали сокири, лунали вигуки робітників, час од часу кіньми тягли деревину, а пили, здавалося, не замовкали ніколи. Щойно на галеон встановили грот-мачту, і тепер, вкладаючи один попри одного, розмотували довгі просмолені канати, збираючись надійно закріпити поставлений грот. Приземкуватий чоловік у подертій сорочці кульгав на дерев’яній нозі, з криками вказуючи, що робити іншим, палицею, котрою увесь час прагнув когось почастувати. З голови його по краях круглої лисини звисали довгі пасма волосся.
Найголовніше було зроблене, і Йоганн ван Герст, у камзолі, зі закатаними рукавами білої сорочки відійшов, оглядаючи корабель, що мав невдовзі зійти на воду. Його обвітрене довге обличчя було похмурим як ніколи.
— Мілорде! — хлопчик Віллем, який часто бував у нього за посильного з дрібних справ, біг так, наче від цього справді могло щось залежати. — Мілорде! Мастер Кунрад повернувся! З ним двоє, вони моряки, я одразу зрозумів! Зараз вони будуть тут.
— Молодець, Віллеме, — тріпнувши його за чуприну, ван Герст рушив до виходу з корабельні. — Буде з тебе справжній юнга.
— А ви візьмете мене, мілорде…
Далі він не чув. Залишивши коней, усі троє швидко крокували берегом у напрямку верфі. Великий кам’яний хрест залишився за їхніми спинами, і вже далі виростали вежі замку Гронінґен. Скочивши у сідло, Йоганн рушив назустріч.
— Мілорде… — вітання Кунрада було більш як лаконічним. — Це все, що мені вдалося.
Двоє, котрих привів слуга, лише мовчки вклонилися.
— Хто ти? — запитав ближнього ван Герст.
Здоровий чолов’яга у старих морських ботфортах і капелюсі зі широчезними вилогами, із кордою на шкіряному поясі виглядав на старшого з них двох. Його зморшкувате обличчя свідчило радше про знайомство з вітрами багатьох морів, аніж про старість, а дужі руки та сміливий погляд давали зрозуміти, що кидати слова на вітер не в його звичках.
— Мене звати Вейнанд, мілорде. Я ходив північними морями, бував ув Атлантиці та Білому морі, яке зветься у тамтешніх мореплавців Ак-Деніз.
— У фламандських землях воно зветься Середнім. Ким ти плавав?
— Спитайте краще, ким не плавав, мілорде. Боцманом, добував китів, лоцманом у північних морях навколо Британії, навіть простим матросом доводилося бути.
— Ти знаєш мого брата? — запитав Йоганн.
— Ні, мілорде, — похитав головою моряк. — На щастя, зустрічатися з ним мені не довелось, але я багато чув про нього, також і від людей, котрі знали його особисто. Одного разу біля берегів Португалії, я тоді плавав боцманом з капітаном Теофілусом Рейтаром із Гента, ми побачили, як двоє піратських кораблів переслідували іспанський галеон. Капітан сказав, що то Джоні. Великий Джоні. Тобто ваш брат. Ми відразу ж лягли за вітром, щоби швидше забратися з тих місць.
— Розкажи мені, що ти знаєш про Ханса, — звелів Ван Герст. — Але не матроські байки, а те, що насправді. Принаймні те, у що віриш сам.