Лук’ян ішов у напрямку невільничих рядів. Те, що замислив останнім часом Хизир, потребувало не просто зайвих рук. Ці руки мали вміти вкладати камінь, а голова, що була над ними, — рахувати. Уроки Тунісси не минули дарма, й тепер вхід до бухти Аль-Джазаїра мав перетинати довжелезний і товстий ланцюг, повністю захований під водою. Саме для цього під стінами фортеці розросталися нові кузні, а працювали у них ті, кого Лук’ян вишукував серед бранців, яких не бракувало на невільничих ринках по всьому березі Магрибу.
Тепер Шейтан-бей здебільшого мовчав. Ставши на ноги, він був схожий на каліку, бо навіть після зусиль численних юдейських знахарів та костоправів, яких ще минулої весни привезла венеційська галера, його руки та ноги не бажали слухатися. Але щодня, пробудившись на світанку, він ішов до кишел і мовчки спостерігав за вправами османських воїнів. А відпочивши й надивившись досхочу, сам брав шаблю, стаючи мало не рачки.
Біль, що пронизував спину, часом був неймовірний, і тоді у пам’яті спливали напівзатоплена галера і могутні обійми ворога, який намагався роздерти його тіло на шматки. Борсання Лук’яна мало кумедний вигляд, та жоден з єні-черів не наважувався сміятися. Очі Шейтан-бея випромінювали при цьому таку рішучість та холодну зневагу до всього навколо, що загартованим у боях воїнам ставало не по собі.
Щодня його скалічене тіло натирали бальзамами, привезеними з далеких країв. Від цього горіла шкіра, але притуплювався біль у кістках і м’язи діставали можливість руху. А ввечері він виходив на берег і, навіть не зітхнувши, ліз на високу гору, звідки двоє реїсів, яких надсилали Сінан або де Агостіні, зносили на руках знесилене тіло.
Та восени Аллах дарував диво, бо капудан-паша не раз згадував у молитвах Шейтан-бея. Він припинив падати на руки і чим день твердіше стояв на ногах. А його коротка та легка шабля поступово згадувала усе те, що вміла раніше. І лише одне у ньому померло назавжди.
Хизир не вмів піддаватися почуттям, серце старого реїса завжди залишалося твердим, навіть у години веселощів або горя. Воно не здригалося і в обіймах жінок, до яких той ніколи не був байдужий, не скиміло від втрат вірних поплічників, котрих так передчасно забирав до себе Аллах. Ще багато років тому, коли йому принесли звістку про загибель Аруджа, понад три сотні реїсів чули той страшний рев над морськими хвилями. Жоден із них не забув цього дня, і жоден не мав сумніву — не горе виштовхувало цей крик з могутніх грудей ватажка. Це зробила неймовірна лють.
Але й для цього морського звіра настав день, коли щось стиснулося й заболіло усередині. Поставити на ноги Шейтан-бея стало його щоденною думкою. Минав час, і це таки вдавалося. Три галери під проводом Саліха-реїса припливли до Аль-Джазаїра аж надвечір того дня. Похід виявився вдалий. Велетенський галеон, що повертався зі Сицилії, було взято неушкодженим, а серед багатої здобичі знайшлося кілька книжок, у тому числі дві, написані арабською мовою. Відтоді, як довелося залишити Туніссу, Шейтан-бей не тримав у руках жодної книги, а туга за втраченим скарбом не раз прохоплювалася у висловах мудрого радника капудан-паші. Згадувалося, як горіли очі ще того Лукані, коли насмілився просити у свого володаря хоча б одну з книжок халіфського палацу, і як готові були вискочити з очиць од щастя, коли почув оте «забери хоч усі».
Шейтан-бей увійшов та вклонився.
— Саліх-реїс повернувся з походу, — мовив тоді Хизир, передчуваючи, що станеться далі. — Він привіз багату здобич. Але те, що є для тебе найбільшим скарбом, я дарую тобі.
Хизир прибрав полотнище, яке вкривало поскладані книжки.
— Дякую, володарю, — схилив голову Шейтан-бей. — Я пришлю двох сібі, щоб забрати їх, вивчу й обов’язково знайду в них те, що дасть мені змогу піднести твою велич ще вище.
Чарівний вогонь не спалахнув у його очах. Саме тоді Хизирові здалося, що він помер назавжди і не розгориться вже ніколи.
…Дійшовши до невільничого ринку, де нещасні ще пеклися під сонцем в очікуванні ковтка води, Лук’ян пішов поміж рядами. За ці роки він здалека навчився розрізняти бранців та визначати, хто чого вартий. А десятки очей з усіх боків одразу починали прагнути до нього. У середовищі живого краму знали — той, кого обирає Шейтан-бей, благословенний. Управитель Хизира не терпів знущань. Ті, які працювали, завжди мали їжу, воду та відпочинок.