Обидва флюїти розвернулися на диво вчасно. Гармати вдарили упритул, розносячи на друзки борти ворога й усе, що було за ними. Впала щогла, і палаюча галера, пишучи по воді розтрощеними веслами, продовжувала рухатися уперед, сповільнюючи хід. Кілька людських постатей, голих до пояса, із замотаними ганчір’ям головами, скочили у воду з палуби, де корчилися в передсмертних муках багато таких самих. А «Грюнс» продовжував свій розворот знову на лівий борт, де гармати вже були готові до бою. Втім, добивати супротивника не було сенсу. Галера, не дійшовши до своєї цілі, повільно тонула.
Хизир скрипів зубами, споглядаючи картину розгрому. На його очах дві галери йшли на дно, ще три, орудуючи потрощеними веслами, намагалися вийти із зони вогню, і лише чотири, зробивши різкий розворот, уникли пошкоджень. Із плавучих фортець ударили ще раз, намагаючись дістати втікачів. А несамовите переможне ревіння їхніх команд сягнуло навіть його вух.
Шейтан-бей стояв, припавши оком до дюрбуна. З берега все-таки тягнув слабкий вітерець, відносячи дим у море, але роздивитися людей на палубах йому не вдавалося. Та в одному він міг заприсягнутися — найбільший із трьох кораблів був знайомий і належав фламандському графові, якому служив той, чиє ім’я здавна викликало відразу, а спогади про цю людину — важке відчуття. Коло, в якому все збільшувалося, ковзнуло по борту вітрильника, і Шейтан-бей побачив погруддя жінки, що прикрашало ніс, а нижче напис латиною — «SANTA ELISA».
Не звертаючи уваги на лемент навколо, Шейтан-бей склав дюрбун та, підійшовши до Хизира, опустився на коліно і схилив голову. Башбуки божеволіли від люті. Капудан-пашу звинувачували у бездії. Заклики йти до галер звучали дедалі голосніше. Ступивши наперед, Сінан доводив, що треба відмовитися від спроби вийти у море біля західного мису, оскільки підступитися до трьох величезних галеонів неможливо, й атакувати належить по центру.
— Вони спалять половину галер! — вигукував П’ялі-араб. — Нехай стоять собі під берегом, навіщо вони нам?
Крик, що пролунав над усім цим, змусив замовкнути оскаженілу юрбу. Вихопивши шаблю з піхов, Хизир спрямував її вістря у бік своїх капуданів і загрозливо просичав:
— Я власноруч зарубаю кожного, хто зробить хоч крок до галер! Наказую мовчати! І нехай Аллах пролиє вогонь на ваші голови, якщо хтось із вас мовить ще хоч слово! Говори, Шейтан-бею!
— Володарю, — промовив Лук’ян, — я знаю, як знищити галеони невірних. Щойно Аллах відкрив мені очі. Дозволь узяти третій бунчук і передати твій наказ. Для знищення кожного з них мені треба лише дві галери. Я навчу капуданів, як це зробити. Дозволь плисти, бо дорога кожна мить. Здіймається вітер, і скоро їхні галеони стануть повороткими, тоді я нічого не зможу.
— Іди, Шейтан-бею, — звелів Хизир. — Але запам’ятай — я забороняю тобі йти у бій. Лише передати наказ.
— Володарю, — вклонився той, — на моїй галері нема жодної гармати, а реїсів не більше, ніж весел у кочетах. Вона непридатна для бою.
Його уклін був низький, проте очі уникли зустрічі з поглядом бейлербея усіх морів.
Позбавлена половини команди та усіх гармат, ця галера мала високу посадку і стояла зовсім близько берега — так, що лише кількох гребків веслами двом бедуїнам вистачило для того, щоби борт човна торкнувся її корми. Шейтан-бей легко вискочив на палубу і рушив до Абдалкаріма, який нервово ходив від одного борта до іншого, молячись до Всевишнього, але не одержуючи підтримки. У морі розпочалася битва, а він, замість бути там, навіть не мав уяви про її хід.
— Абдалкаріме, настав і наш час. Ось золотий бунчук. Ми йдемо у бій, і нехай нам допоможе Аллах! Я обіцяв тобі славу та прихильність бейлербея. Сьогодні ми отримаємо їх. Слухай мене, і нехай твої реїси ретельно виконують накази.
Весла спінили воду, і галера, не піднімаючи вітрил, рушила крізь стрій інших, доки не вийшла у перший ряд та зупинилася між двома суднами. З палуб реїси бачили цей рух і оглядалися, супроводжуючи очима радника капудан-паші.
— Насіре, Масуме! — Шейтан-бей підняв над головою золотий бунчук, звертаючись до капуданів двох сусідніх галер. — Ми йдемо у бій.
Галери спливлися бортами, і Шейтан-бей перескочив на палубу іншої. Золотий бунчук у його правиці виблискував, заворожуючи реїсів.
— Масуме, накажи скинути гармати у воду. Посади на весла найсильніших. А крім гребців залиши собі два десятки кращих реїсів. Інші нехай перейдуть на задні галери. І поквапся. Здіймається вітер, можемо не встигнути.
На якусь хвильку люди застигли, бо ніхто не очікував почути такий наказ. На Шейтан-бея з острахом дивилися десятки пар очей, не розуміючи, навіщо це робити. А далі, за знаком Масума-реїса, усе прийшло в рух. Три гармати, ядра шубовсали у воду, бризкаючи на пересохлі дошки палуби та людей. Гомін нерозуміння стояв навколо, коли ще одна галера пристала з корми і зайві воїни почали перелазити туди.