Шурхіт за спиною змусив його обернутися. Лук’ян стояв позаду, тримаючи в руці шаблю. Дивний вираз очей земляка змусив Данила здригнутися. Від того дня, коли знайшов його на розбитій галері, вони дивилися, але нічого не висловлювали. І лише зараз уперше намагалися зазирнути у саму глибину.
— Що ти, Лук’яне?
Той підійшов і мовчки простягнув йому шаблю.
— Навіщо? — не зрозумів Данило.
— Візьми, — мовив Лук’ян. — Візьми та убий мене.
— Що ти верзеш? — не зрозумів той. — Чого виліз у таку рань?
— Не спав я, зовсім. Убий мене, — повторив Лук’ян. — Бо інакше бути не може. Це ж я продав тебе. Побачив твій схов, коли ловив рибу, сам пішов до сотника Гатила і продав тебе. Наче Юда. Сам привів княжих вояків до схову, а ще забаг, аби зв’язали мене, бо тебе боявся. А ти… власною кров’ю мене поїв, щоб я не вмер… того й вона у горло мені не лізла. Візьми та вбий, бо неможливо так жити. Як іти разом? Тепер ти знаєш, хто я. Не Шейтан-бей. І не Лук’ян. Навіть не Чихоня… Юда.
Шабля Шейтан-бея впала Данилові під ноги, а сам він обернувся спиною та присів, скулений, на землю. Голова похилилася, і Лук’ян із приреченою байдужістю чекав своєї долі. Думка про те, що нехай би це сталося швидше, засіла так, що чекання ставало нестерпним.
Рух позаду був важкий та розмірений, відповідно до тіла того, хто там стояв. Зараз. Зітхання, не менш важке, супроводжувало його, а тоді Данило опустився поруч та обійняв Лук’яна за плече.
— Давно я то знаю. Сотник сказав, — зітхнув Данило.
— І ти… мене… після цього… — слова стрягли у горлі Лук’яна, не даючи висловити думку.
— Я ж кажу — забудемо. А ти далі щось вигадуєш. Було то й було. Не треба ворушити. Хто зна — чи вчинив би ти так, якби я тобі жити давав. Хай воно там лишається. А ми інші тепер. І для цього стільки перейшли. Я також не спав. І знаєш, про що думав? Давай братами будемо. Відколи живемо — завжди разом. Наче мотузкою пов’язані. Навіть отут, у морях чужих, мусили віднайтися. Підемо до рідних країв. А такого більше не говори. Дурним треба бути, щоби, знайшовши брата за стільки земель, — убити його.
…Дамір сидів на камені та споглядав за морем. Сонце зійшло. Вітер ущух ще вчора, і тільки легке хвилювання не давало заснути в цей вранішній час обгорнутому залишками мороку камінню. Щогли двох галер з’явилися біля скель бухти Нікола. Реїси збиралися у зворотний шлях. Посипалося каміння, та рибалка навіть не повернув голови. Скочивши униз, Васко всівся поруч.
— Я готовий, стріче. Куди мені плисти?
— Не треба плисти, — мовив Дамір. — Біжи у селище. Візьми в Айпери живильної мазі для моєї ноги. Чимраз дужче болить. А Траяну скажеш — я зрозумів його. Вони не зроблять зла і скоро підуть. Дуже скоро.
Сонце готувалося сісти за обрій. Велике, червоняве, воно вже не різало очей. Звідси, зі схилу невисокої гори було добре видно, як сивуватий серпанок затягує низину та річечку з порослим кущами берегом. Звуки, що лунали знизу, змусили обох завмерти та прислухатися. Не здалося.
— Пахне як, відчуваєш? — прошепотів Данило. — І серпанок вечірній. Зовсім, як у нас. Може, ми вже близько? А струмок оцей? Кущі такі самі. Очерет унизу.
— Ще далеко, — зітхнув Лук’ян. — Не буває так. Ще Дике поле. Воно ж ніде не поділося. Перейдемо — тоді. Чужі ще краї, не наші. Але… справді чимось схожі. Чув перепілок?
— Авжеж. Отам унизу пітпадьомкали. Отже, близько вже. Скоро прийдемо. Зиму втратили — давно б уже дійшли.
— Яка взимку мандрівка? — не згодився Лук’ян. — У сніги, завірюху. Ночувати десь треба. Му́ка, та й годі. А так: чисте поле — то наш дім. Де йшов — там ліг. Хоча, зимніше стало, навіть улітку. Не Магриб. Ночі холодні. Отже, таки ближче ми.
Обоє замовкли, згадуючи зиму, що застала їх у волоських горах. Їм так і не вдалося потрапити до поселення тосків, або шкіптарів, як називали себе Дамір із хлопцями. Занепокоєння рибалок, щоправда, поменшало, коли Крюйс із Галеном та Норбертом одного ранку зібралися та вирушили у далеку дорогу, сподіваючись дістатися фризьких берегів. Наступного ж дня, повернувшись із поселення, Васко приніс два луки та стріли, а Дамір пошив дві одежини з козячих шкір на кшталт тих, у які вбирався сам.
Лук’ян достатньо зміцнів, і не варто було більше гаяти часу. Вони йшли багато днів у пошуках величезної річки Істр, про яку розповідав Дамір. За нею мали починатися інші землі, про які у поселенні Траяна лише чули. До річки було далеко, і вона мала простягатися так широко, що іноді протилежний берег ледь виднівся. Данило не раз згадував схожу ріку на карті ван Герста, хоча там вона звалася інакше — Дунау. Навколо неї жили волохи, котрі також воювали з османами, потерпаючи від їхніх набігів.