— Звісно, — зітхнув Лук’ян. — Як не згадати. Через це ми тоді один одного мало не спровадили на небеса. Хоча… Хіба ж через це?
— І мені не раз то згадувалося, — продовжив Данило. — Дурними були. Але труба здалася б. Моя вже на дні, напевно. Корабель, де я шкіпером був, мабуть, уже там. Якби не битва, може, ми з дейхграфом Йоганном зараз до Нового світу пливли б. Це землі далекі, де сонце сходить. Там багато золота і різних див. Туди лише галеони імператора Карла плавають, а мій господар також хотів.
— До золота жадібний? — уточнив Лук’ян.
— Землю свою хотів звільнити, — пояснив Данило. — Габсбурґа вигнати. А для війни багатства потрібні. Зброя, гармати — усе за золото. Хіба у вас по-іншому?
— Та ні, — знизав плечима Лук’ян. — Ти також на чужині у люди вийшов. Шкодуєш?
— Є трохи… — зізнався побратим. — Справедливий пан був. Це ж рідкість. Та й мав я за нього хтозна-що. Книжок мудрих не читав, але… Уяви собі — янголів із дерева вирізав. Бачив би ти, що у церквах їхніх робиться! Це навіть казок таких нема, щоб описати, що там! Янголи наче справжні — кожна волосинка руками людськими вирізьблена. Побачив — самому захотілося. Думав — не зможу, та руки — вони усе зроблять. А образи́ — під куполами, до яких, наче до неба! І я сам це робив, оцими руками, і не гірше від митців їхніх. Єпископ Грюнський хотів, щоб я службу в замку лишив, до них ішов. Обіцяв до кращих майстрів у навчання віддати. І мені… ну, до душі воно було.
— Шкодуєш… — упевнено промовив Лук’ян.
— Може, й так. Але… Тепер усе справді якось по-іншому. Додому йдемо. Що там ті янголи проти цього! А я вже й думати забув про землю нашу. То виходить, лише здавалося. Стільки років — а воно не померло. Десь там ховалося, усередині. Все згадав. Аж попід груди холоне. І зараз дивлюся на річку цю — а вона схожа до нашої. Верби на берегах, і вода спокійна. Та й риба така сама. Учора — це ж вусань. І земля чорна!
Зачерпнувши її з-під ніг у жменю, Данило поплював та розтер між пальцями.
— Майже як наша. Родюча, напевно. Ні, близько вже. Господи, де ж та річка Бог! Бачив би ти, що у Фризії люд виробляє, аби хліб їсти! Там же ж землі зовсім нема — саме болото! З піску та бруду вали довжелезні будують — за день не обійдеш. Дамба називається, щоби болота повисихали, лише тоді щось на землі можна садити. І ще охороняти треба, щоб лиходії не зруйнували. А бува, на морі вода здійметься і піде через дамбу — тоді усе пропало. А в нас чорнозем. Тільки ори та сій.
— На Магрибі взагалі самий пісок, — додав Лук’ян. — І сонце з небес палить. А бедуїни у піску мотиками шпортають, також хліб хочуть їсти. В оазах сіють. Місця такі серед піску, де вода є. Тої оази — кіт наплакав. А тут тобі дощі що через день. Лише ори та сій. Хоча…
— Що? — не зрозумів Данило.
— Земля-то панська. Забув? Сіяти — сіють, а самим мало що лишається.
— Нічого, — упевнено мовив Данило. — Тепер так не буде. Є у мене дещо. Бачиш пояс? То він не тільки шаблю тримає. Золото у ньому зашите. Я ж при господареві головну службу ніс. І розпорядником у замку, і командиром його жовнірів був, та й не скупився гер Йоганн. Я й зашив у пояс золотих дукатів. Різне ж із людиною стається. Наскочить корабель на скелю підводну або розіб’ється у шторм — випливеш на берег. І що? У чужих краях із золотом легше.
— А я нічого не маю, — зітхнув Лук’ян. — Увесь час при Хизирові був. Не тягають реїси за собою скарбів. Здобувають і ховають. Хіба бунчук золотий, що ти зберіг.
— Також добре, — згодився Данило. — Однаково воно наше. Ми ж брати тепер. Ось і матимемо землю. Дійти б лише…
— Дійдемо…
Сонце сідало за їхніми спинами, і скоро сутінки вкрили широчезне плесо. Щойно смерклося, вони випхали дровиняку з прив’язаним скарбом та увійшли у темну воду. Так і гребли, тримаючись за пліт, орієнтуючись на північну зірку, котра запалилася у небесах разом з іншими, коли морок опустився на величну ріку.
Дике поле зустріло їх нескінченними просторами високих трав, що ходили буйними хвилями під вітром, а той лягав спати лише із заходом сонця. Іноді вони наважувалися йти удень, але зазвичай долали шлях ночами. Данило йшов попереду, залишаючи за собою добре помітну стежину. Тим паче, з коня цей слід мав бути помітний із ще дальшої відстані. Обоє добре розуміли, що татарва швендяє тут наїждженими місцями, і якщо загін вершників перетне їхні ще свіжі сліди, їм буде непереливки.
Та мовчазний степ до пори до часу шкодував мандрівників. У степу водилося повно звірини, і не раз їм доводилося користуватися стежинами, що протоптали у хащах стада оленів та диких свиней. Вони ж служили подорожникам і нескінченним джерелом їжі.
Ще на початках блукань Диким полем вони застрелили підсвинка й кілька днів стояли на місці, запасаючи їжу. М’ясо і сало розпустили тонкими смугами, на які пішла уся сіль. Її не було багато, тому м’ясо довелося довго сушити на сонці, аби харч не зіпсувався дорогою. Складали солонину так, щоб у мішку її добре провівав вітер, а на дощі м’ясо доводилося берегти накритим чим доведеться, іноді й власним тілом.