Сніг почав падати зненацька. І перша ж хуртовина змусила обох шукати прихистку в найближчому з поселень, які зазвичай обходили стороною. Гірське селище було невеликим, і Букур, найстарший там, довго вирішував, чи варто зв’язуватися зі зайдами. Обступивши їх, селяни балакали між собою незрозумілою мовою. Закінчилася рада тим, що чужинцям запропонували віддати зброю, а тоді показали кілька монет, натякаючи на сплату за ночівлю. У відповідь Данило лише мотав головою, демонструючи власні руки, готові працювати.
Перемови затяглися. Селян ставало дедалі більше, деякі з них були озброєними, і голоси їхні не звучали дружньо. Дедалі більше людей махали палицями, вказуючи у засніжену далечінь. Обоє перезирнулися, розуміючи, що прихистку тут не знайдуть. Та коли вже готові були забратися геть, їх покликав скривлений чоловік, який стояв осторонь, спираючись на таку саму палицю. Змарніле обличчя селянина заросло густою бородою, і він рушив до іншого краю поселення, припадаючи на скалічену ногу.
Складена з каменю теж крива хатина мала крихітні віконця та солом’яний дах, а при наближенні незнайомців з неї висипало п’ятеро дітей, одне одного менше — брудних та обдертих. У будівлі поруч, яка наче виростала задньою стіною зі скелі, лежали в кутку дві кози. Саме її перекошені двері немічний господар відчинив перед незнайомцями, пояснивши, що за гостинність їм доведеться рубати та носити дрова, бо він каліка, а діти мерзнуть.
Обоє, не гаючи часу, взялися до роботи. Побачивши, що чужинці прості та роботящі, Тіту приніс у горщику пригорщу звареної каші, а господиня, яку звали Дорою, спромоглася відлити козячого молока, подоївши в тому ж кутку обох кіз. Халупа стояла попід самою горою, вище від інших, і щодня, пораючись біля хат, селяни бачили, як зрання до вечора обоє чужинців працюють, не покладаючи рук, а на подвір’ї Тіту росте купа дров.
Діти вже не мерзли, а Данило за кілька днів спромігся полагодити обоє дверей та підбити стрих, після чого зникли протяги й до хати перестало надувати снігу. А ще за кілька днів їм усміхнулася удача і припинило смоктати у вічно голодних животах. Вище у горах, де росли грубші дерева, ходило стадо оленів, і побратимам удалося підкрастися та послати кілька стріл у найбільшого.
Зранку наступного дня прибув Букур із двома хлопцями та возом, пояснивши, що усі ліси та гори належать прінтулові Тадеу, а отже, і звірина, яка бігає по них, також його. Вони пішли, забравши більше половини оленя, втім, залишків м’яса мало вистачити надовго.
Чутки про мирних та роботящих чужинців ширилися селом, і невдовзі до них почали приходити люди, котрі через свої слабості не могли важко працювати. У хатині Тіту з’явилося зерно, і теплу кашу та юшку дітлахи їли тепер щодня. А одного разу, взявши під пахву свій витвір, Данило вирушив на пошуки обійстя, де мешкав Букур.
Той довго розглядав щойно закінчений вулик, а майстер пояснював про догляд за бджолами та звідки забирають мед. Староста лишився задоволений і, подякувавши, запросив приходити на працю.
Коли запахло весною та першим теплом, Данило з Лук’яном були добре вдягнуті, а чоботяр Мірча пошив обом чоботи з волової шкіри, що мали витримати будь-яку дорогу. Не чекаючи, коли зійде останній сніг, обоє вирушили далі. За словами Букура, до ріки Дунау залишалося близько семи днів шляху. Далі простягалися землі, де на мандрівників чекала небезпека.
На березі Дунау вони сиділи до самого вечора. Перед тим довго йшли у пошуках вужчого місця, а тоді заздалегідь підготували переправу, витягши з лісу величезну суху дровиняку, здатну втримати обох. Ріка була широчезною, більшою від річки Бог, у якій також не раз тонули сільські рибалки, котрі вважали, що самі плавають, наче риба. До того ж, посередині пропливло двоє човнів з вітрилами. Відстань була такою, що розрізнити людей не вдалося.
— Дюрбун здався б… — протягнув Лук’ян.
— Це що? — не зрозумів Данило.
— Труба така, щоби далеко бачити.
— То це веррекієр, — уточнив той. — У Фламандії це диво так зветься.
— Хіба ж це диво? — знизав плечима Лук’ян. — У трубі скло заставлене, яке склодуви навмисно виплавляють кривим. Тому воно збільшує або зменшує, залежить, яким боком поставити. А якщо через два скла глянути, то ще більше наближає. Треба лише знайти необхідну відстань між ними, інакше розпливеться усе.
— Звідки ти знаєш? — здивувався Данило.
— Читав книжки, в яких мудрість усього світу позбирана. Хашир ібн Махді, вчитель мій, багато їх мав. А коли емір віддав мене Хизирові, ну, тому, якого ти бачив, а той захопив Туніссу, в мене самого книжок ще більше стало. Усі, що були у палаці халіфа, він мені подарував. Я лише боявся, що життя бракне перечитати їх. Так і сталося…
— Шкодуєш? — помовчавши, запитав Данило.
— Не знаю. Радше, ні. Наче перекрутилося щось у голові. По-іншому тепер усе.
— Гер Йоганн мав найбільший… як ти сказав — дюрбун? Слово яке… На цьому човні у нього було б навіть видно, хто з якою зброєю. Це господар мій, той, який з твоїм битися не схотів. Пам’ятаєш?