Зробивши довбанку, вони плавали на той берег та ловили рибу, аби прогодуватися. На місці, де стояла хата, не залишилося майже нічого, і, вирубавши чагарники, побратими звели курінь із невеличкою піччю, обмастивши стіни глиною.
Радим привітно зустрів старих знайомих, всипавши їм кілька пригорщ борошна у невеличкий міх; утім від Лук’яна не сховався його підозріливий погляд, що кидав мірошник поза спину. Обидва довго вмовляли його взяти їх на ярмарок до Брацлава, аби купити краму, без якого неможливо обійтися. Зрештою той згодився.
Дорогою вони балакали, і побратими дізналися, що княжа хорогва пішла другого ж року, відколи зникли вони з Лук’яном, а про Глинського тут більше ніхто не чув. Каміння, що селяни за рік знесли для будівництва замку, так і лишилося на горі. Натомість намісником у Брацлаві знову сів Острозький, після чого у селах почав заправляти його люд. Не хотів старий князь слухати байок про те, що статки позабирав Глинський. За п’ять років його бояри збирали. Усе прокляв бідний люд. А тоді прибув отой самий сотник Гатило, тепер уже із хоругвою нового князя. І далі збирав по селах військо — казав, що Глинський князь — зрадник і з царем московським Русь хоче повоювати, і нас також. Тоді Поляна у військо забрали і багатьох іще. Жоден не повернувся.
— А сотник? — запитав Данило.
— Більше ніхто не чув про нього. Казали, що Острозькому князеві так само справно служив. А ще за кілька років усе спустошили татари. Дісталося й Брацлаву. Звенигород, у якім воєвода завжди сидів, геть зовсім зрівняли із землею.
Радим плутався, згадував, та минуло вже надто багато часу, щоби пам’ятати різне дрібне.
— Татарва пішла, проте біда не минулася. Дійшли чутки, що помер старий князь Острозький Костянтин. А невдовзі з’явився новий пан Ганзевич, який, казали, служить князю Пронському Семенові, а той начебто — самому королю Польському. І той подарував Пронському всі ці землі. А хто з нас тут знає — як насправді? У Брацлаві мені таке жиди казали. Ті усе знають.
Вони злізли з воза там, де починався ярмарок, а Радим поїхав далі з борошном, яке віз до панського маєтку, бо Ганзевич жив у Брацлаві. Та від’їхавши від площі, мірошник злодійкувато озирнувся й рушив у інший бік. Віз під’їхав до шинку, втім, Радим не зайшов туди, звідки лунали гучні розмови та пахло смажениною, а постукав у бічні двері. Помічник Радима Петро лишився біля воза з мішками.
— Я до Йосифа Гевеля, — мовив мірошник, коли двері рипнули.
Його завели до комірки, де у мороці невеличкого віконця сидів сивуватий згорблений жид із пейсами, у чорному пожмаканому капелюсі.
— Пане Гевелю, — закрадливо почав Радим, — я мірошник із Глинського, що належить панові Ганзевичу, ви ж пам’ятаєте мене. У минулім році я…
— Ой, навіщо стільки слів, добродію, — скривився той. — Якби я не пам’ятав такого, вже давно жебрачив би в Чигирині, а так тримаю шинок у Брацлаві. Що привело сюди мірошника? Ви привезли мені мішок добірного борошна?
— Ні, Гевелю, я приніс вам оцей золотий і хочу запитатися — чого він вартий? Його привезли з…
— Ша, дорогий мій, — притулив пальця до губ юдей. — Мені не треба розповідати, звідки його привезли. — Він покрутив у пальцях дукат і продовжив: — Я й без того скажу вам, що коштує він півтора десятка срібних грошів, і це тільки з доброї пам’яті про наші стосунки та з надії, що колись ви все-таки привезете мені мішечок добірного борошна.
— Дякую, що розповіли що до чого, я ж темний стосовно золота, — посміхнувся Радим. — Але мені його дали двоє чужинців, аби я розпитав, що можна за нього купити. А це дуже мало. Якби він коштував дорожче, я б узяв у них більше таких дукатів і приніс до вас. А так… Можливо, варто поїхати до старого Рейхеля, котрий живе біля ратуші?
— Дорогий мій! — змахнув руками Йосиф. — Навіщо вам Рейхель? Це ж усе змінює! Якщо йдеться про більше дукатів, то вони й коштуватимуть більше! А особливо для вас!
— А на скільки? — зглитнув мірошник.
— Ну… для ваших друзів вони можуть коштувати по два з половиною десятки срібних грошів за один такий золотий. А крім цього, ви отримаєте від мене по десятку за кожен!
Радим вийшов задоволений, однак голова його увесь шлях аж до панського маєтку була зайнята думками про те, скільки ж дукати коштують насправді й чи не варто таки проїхатися до старого Рейхеля. Потім його думки сягнули ще далі. Мірошника наче чорти смикали за бороду показати золотий панові, а заразом доповісти про появу двох чужинців, поки це не зробив староста. Це піднімало б його відданість у панських очах. Але одне стримувало Радима. Золотий, найімовірніше, залишився б у Ганзевича. Звісно, не було б і десятка срібних грошів за кожен наступний, а перед цим здоровидлом, від якого не знати, чого чекати, мусив би відповісти за втрачений дукат.