Думки пана Тадеуша крутилися, й усе підказувало, що двоє хлопів, з яких менший переважно мовчав, мали слушність. Згадав і свої юні роки, коли ще будучи Тадеєм, за посиланням батька їхав до Вроцлава, а звідти до Гамбурга, де й побачив багато дивного. І тоді панська уява малювала зміни у княжих фільварках, за якими наглядав, а разом із цим — зростання статків не лише княжих, а і його особистих. Його б туди — нехай би керував. Утім, не все було так собі просто. Як сприйме князь? А втілити подібні нововведення без нього тягло за собою непевність. А не вдасться щось бува?
Ганзевич давно бачив, що сільський староста собі на умі. У Глинському й інших селах постійно не сидітимеш, отже, приховати прибутки не вдасться. Хитрий Козим усе бачитиме, і чи не зважиться хтось із подібних до нього свого часу пошепотіти на вухо князеві, так, як час од часу робив це йому? А віддати цьому магнатові Пронському все, у чім головна заслуга його власна, — тоді навіщо воно?
— Пане, вози зібрані, — постукавши до покоїв, упорядник уклонився і запитливо глянув на нього. — Накажете вирушати?
— Ще ні, — думаючи про своє, відповів пан Тадеуш. — Іди перевір усі колеса та змасти, щоб не повідлітали дорогою.
— Змащено! — вигукнув той.
— Іди, сказав! Геть! Закличу сам.
Упорядник миттєво зник, а Ганзевич знову взяв зі столу листа.
«Вельмишановний княже! У день, коли двоє згаданих чужинців плавали річкою, я заслав людей, які вірно служать Вашій Світлості, й вони задля виявлення можливої брехні з боку Данила Коржа та Лук’яна Котири пристрасно обдивилися халупу, що ті поставили, та подвір’я і знайшли схов, у якому, крім іще одного імперського дуката, побачили золоту буллу завбільшки як горіх із причепленим волоссям кінського хвоста, що зветься бунчуком і є знаком влади у ординських татар та в османському війську. Це доводить правдивість слів вищезгаданого Лук’яна Котири стосовно його служби в султана».
— А ти чого мовчиш? — запитав тоді Ганзевич меншого, який звався Лук’ян. — Отвори у бортах навіщо? Чотирма веслами такого човна попхати збираєшся? А сил стане? Навіть такі бугаї, як поплічник твій, довго не попливуть. Хотів би я глянути на це!
— Пане, — відповів той, — для нас було б великою ласкою, якби ви схотіли подивитися, а мо’, й поплисти із нами. Але човна гнатимуть уперед вітрила. Він не матиме жодного весла.
— А… навіщо ті діри?
— Тут можна поставити гармати, і тоді…
Ганзевич сміявся, витираючи сльози, а челядь, серед неї і Гузь, лише несміливо підгигикувала.
— Насмішили… Де ж ти гармати візьмеш? Ти хоч знаєш, бовдуре, де їх виливають і скільки треба сплатити золотом за одну? А може, не забрали у вас усе дорогою? Може, брешете, і десь воно сховане?!
Інтонації пана Тадеуша звучали загрозливо, проте Лук’ян, ані трохи не знітившись, відповів:
— Пане добрий, золоті дукати справді забрали усі, то й не маємо ми схову ніякого. А гармати — то думали, може, Ваша Милість захоче купити у ливарні германській та поставити.
— Та ви зовсім дурні! — не витримав Ганзевич. — Сміятися з княжого намісника вирішили?
— Що ви, пане! Аж ніяк, — клявся Лук’ян.
— То навіщо я маю вам гармати везти?
— Не нам, Ваша Милосте, — пояснював той. — Собі. Нам не треба їх, хоча Данило у князя свого був найкращим гарматієм і всіма гарматами командував. Ми думали, що найсвітліший пан хоче прославитися і бути вище, ніж той князь, за якого ми у полон потрапили.
— Це ж про якого князя ви говорите? — не зрозумів той.
— У рік перед тим, коли нас татари забрали, король дарував ці землі князю Глинському Михайлові, аби той збудував на горі замок, щоб татар стримувати. Навіть у повинність селянам дали тягати каміння для стін. Мені було призначено дві сотні малих каменів, і я їх носив. Досі вони там лежать. А Данилові так само, але великих. Так і не збудували фортеці, хоча стільки років минуло. Травою ті камені вже позаростали, ми бачили.
— І що з того?! — геть утратив терпець Ганзевич.
— А те, що там, де служив Данило, будують дуже великі човни і звуть їх галеонами, а ще флюїтами. І човен такий має близько чотирьох десятків гармат, по два з кожного боку. І стріляти може на обидва боки, а ще плисти куди завгодно. У султана не було таких великих. Реїси, з якими я плавав на менших човнах, називали їх плавучими фортецями. Я бачив, як бився Данило, і галери розліталися на тріски від пострілів його гармат. А яка користь із замку, що стоятиме на горі, хай би гармат було там іще більше? Татари, які йтимуть у похід, зроблять переправу далеко від нього і перейдуть річку Бог. А там уже грабуватимуть досхочу. А якщо така фортеця плистиме по ріці? Вистежать татарву вартові наші, підпливе така фортеця — і кінець їм. А якщо не одна — дві чи три таких на ріці чатуватимуть? Забудуть татари шлях на землі наші.
— Ти диви який… — похитав головою пан Тадеуш. — Уже готовий гетьман! Ще від батогів їхніх спина не вистигла, а вже б’є татар. Язиком… Може, вам у військо княже? Скоро станеться нагода.