— Чого ж, пане, ми й шаблею вміємо, не лише язиком, — знизав плечима Лук’ян. — Тільки от шаблею… Ну, нехай за двох зможу. А корабель такий як попливе по ріці — скільки татар згубить, а вояків наших скільки збережеться! Мене воїн один великий вчив з далекого міста Неаполь — синьйор Марко. То він казав, що у війні є два вміння — стратіджа й тактикат. Як не володієш тактикатом — тебе швидко простромлять шаблею. А от якщо володієш стратіджею — можливо, навіть не доведеться витягати її з піхов.
Ганзевич замовк, відчуваючи неабияке бажання пошкребти потилицю, та гмукнувши двічі, промовив:
— Гаразд, вояки… Будуйте цього човна, а там побачимо. Сам приїду дивитися. І якщо дізнаюся, що золото сховали або ще щось…
Згадки про дивакуватих чужинців, які не скидалися на своїх ані мовою, ані звичками, хоч і були бидлом з бидла, бентежили пана Тадеуша. А дурні думки лізли одна за одною, наче Данило та Лук’ян врекли його. Втім, чого не буває, адже той самий Козим Гузь розповідав, що, прийшовши до села, обоє жили якийсь час у місцевої ворожки. Може, через неї…
Спересердя сплюнувши, Ганзевич брався до справ, але поміж ними, що були одна нуднішою за іншу, уявлялися різні картини. Особливо засіло до голови оте з човнами. Він знав про великі вітрильні кораблі, що плавали далекими морями, зустрічаючись у військових баталіях. Ці двоє прийшли звідти — надто вже правдиво розповідали про речі, які важко уявити собі тут, на річці Бог. А творіння їхніх рук уже стояло попри берег, готове зійти на воду. І якщо вони збудували удвох такий малий корабель — із помічниками зроблять і більший.
Йому вже марився прийом при дворі короля Жигимонта, де проголошують про його заслугу в зміцненні південних меж королівства, а далі титул, багатство і слава завжди змішувалися у такий безладний клубок, що нічого неможливо було розібрати. Усе припиняли кілька випитих чарок. Це був шлях, що давав можливість злетіти, але разом із тим зайвий привід упасти.
На дворі біля маєтку стояли вози. Хоркали коні, челядь не знала, де себе подіти в очікуванні його наказу. Лист знову попросився до рук.
«Ваша Світлосте! Усе, що здобув та виклав я, Ваш вірний слуга, свідчить про те, що Лук’ян Котира та Данило Корж справді служили при високих посадах у монарших державах, які є найближчими сусідами з нашими стражденними землями. І беручи до уваги ненадійні стосунки Королівства Польського та Литовського з Римом і можливість близької війни з турецьким султаном Сулейманом, згадані особи становлять інтерес для проведення з ними пристрасного дізнання з метою отримання відомостей про сили й наміри ворожих держав. Чекаю від Вашої Світлості вказівок щодо моїх дій стосовно цих людей.
З безмірною вдячністю і шаною до Найсвітлішого Князя — ваш вірний слуга навіки Тадеуш Ганзевич».
Цей шлях був набагато легший. Нехай князь вирішує сам. Відправивши цих двох у кайданах до Кракова, він зайвого разу підтвердить свою пильність та вірність йому і Його Величності. Човен, схожий до корабля, вже завершений, і його не забере ніхто. А усе оте стосовно гармат та дозорів легше робити разом із князем та з королівського благословення. Доведеться віддати золоту буллу, бо про неї вже написано у листі. Може, не варто було? Та посіпаки, які шукали, однаково знають і не мовчатимуть.
Наважившись миттєво, пан Тадеуш скрутив листок паперу, поклав у футляр та скріпив печаткою. За вікном заторохкали колеса. Цокали підкови. Останній вершник залишив подвір’я маєтку.
…Загін дістався Кракова на дев’ятий день. Вийшовши на ґанок, князь Пронський зустрічав кінний ескорт. Вози заїхали у двір, а посильний, зіскочивши з коня, увесь у пилюці, наблизився до князя.
Уклонившись, він витягнув дві цидулки та простягнув Його Світлості.
— Обоз та листи від пана Ганзевича, Великий Княже…
— Добром нехай підкомірник займається. Усе довіз?
Забравши цидулки, князь Фрідріх повернувся нагору. Він чекав цього ескорту. Увагу Його Величності дедалі менше займали справи на Поділлі та Правобережжі, адже всі зусилля король спрямовував на збільшення свого впливу в Угорщині, претендуючи на володіння Сілезькими землями. Тим паче, мета його упродовж останніх років була як ніколи близькою.
Помиривши між собою двох угорських королів — Януша, якого підтримував султан, та Фердинанда — брата імператора Карла, Жигимонт уклав «вічний мир» з османами, одночасно закріпивши свої позиції перед Габсбурґом. Це був напрочуд вдалий дипломатичний хід, бо підносив його значимість як монарха на політичній арені, проте він перекреслював можливість будь-яких подальших втручань Королівства Польсько-Литовського у справи Угорщини. Ласий шмат, який дерли на клапті внутрішні роздори, вислизав із рук.