Вільям Ґібсон. Занулення полностью

— Мені просто хочеться піти самій. А ви з компанією, яка б вона там не була, можете йти слідом. Ідіть, спостерігайте. Якщо загубите мене, в чому я сумніваюся, у вас точно є моя адреса.

— Є. Але відпускати вас саму в центрі Парижа з кількома мільйонами нових єн...

— А якщо я їх загублю, Сеньйор помітить? Чи просто з'явиться ще одна сумка з чотирма мільйонами? — Вона взялася за шлейку й підвелася.

— Звісно, буде ще одна сумка, хоча доведеться докласти деяких зусиль, щоб зібрати таку суму готівкою. Ні, Сеньйор не «помітить» втрати в тому сенсі, в якому ви вживаєте це слово, але мене карали за безцільну втрату менших сум. Скоро ви помітите, що в усіх дуже багатих людей є спільна риса: вони слідкують за своїми грішми.

— Все одно. Я піду сама. Самотньою я не буду, просто лишіть мене наодинці з думками.

— З інтуїцією.

— Так.

Якщо вони підуть за нею назирці, а вони точно підуть, то будуть невидимими, як завше. За Аленом вони, вочевидь, не наглядатимуть. Звісно, не спускатимуть очей з адреси, отриманої від нього вранці, буде він там чи ні.

Сьогодні вона почала день із новими силами. Сперечалася з Пако. Це якось було пов'язано з раптовою вчорашньою підозрою про те, що його, можливо, підсунули їй навмисно — з усім цим гумором, мужністю й чарівливою байдужістю до мистецтва. Вона пригадала, як Вірек казав, нібито про її життя їм відомо більше, ніж їй самій. Тоді справді годі знайти легшого способу заповнити кілька останніх порожніх клітинок кросворду під назвою Марлі Крушхова. Пако Естевес. Досконалий незнайомець. Надто досконалий.

Спускаючись ескалатором у метро, вона усміхнулася своєму відображенню в блакитній дзеркальній стіні, задивллючись на вдало підстрижене темне волосся і стильно-сувору титанову оправу куплених уранці чорних окулярів «Порше». Гарні губи, подумала, справді непогані, й помітила, як їй усміхається з горішньої сходинки худенький юнак у білій сорочці й темній шкірянці, з масивним чорним портфелем під пахвою.

Я в Парижі, подумала Марлі. Вперше за дуже довгий час цей факт викликав у неї усмішку. Сьогодні я віддам своєму гидкому дурному колишньому чотири мільйони нових єн, а він за це дасть щось мені. Ім'я, адресу, можливо, номер телефону. Вона поїхала першим класом: у вагоні було вільніше, й можна було бавити час, вгадуючи, кого з її попутників підіслав Вірек.

За адресою, яку дав їй Ален, у понурому північному передмісті росла з бетонного фундаменту одна з двадцяти так само бетонних веж — спокуслива нерухомість середини минулого століття. Дощ посилився, але чомусь видавався їй доречним — додавав дневі таємничості й прикрашав намистинками крапель модну гумову сумку, напхану Аленовим скарбом. Як же дивно було гуляти цим страхолюдним районом із мільйонами під пахвою, аби нагородити підступного колишнього стосами нових єн.

Коли вона натиснула кнопку домофона з номером квартири, ніхто не відповів. За димчатим склом тьмяне, зовсім порожнє фойє. У таких будинках світло треба було вмикати самій, а вимикалось воно автоматично, неодмінно ще до приїзду ліфта, лишаючи тебе сам на сам із запахом хлору й задухою. Натиснула ще раз.

— Алене? — Тиша.

Штовхнула двері. Не замкнено. У під'їзді порожньо. Згори споглядало запилюжене мертве око старезної відеокамери. З бетонного майданчика позаду сочилося водянисте пообіднє світло. Клацаючи підборами по рудих кахлях, Марлі підійшла до ліфтів і натиснула кнопку з номером 22. У шахті глухо гепнуло, металічно заскреготіло, й один із ліфтів почав опускатися. Пластикові індикатори поверхів над дверима не працювали. Кабіна приїхала зі стогоном і писком, який поступово тихшав.

— Мон шер Ален, оце ти опустився. Живеш у справжнісінькому гівні.

Коли стулки розсунулись, показавши темне нутро кабіни, Марлі намацала в італійській торбі защіпку своєї брюссельської сумочки й відшукала плаский зелений олов'яний ліхтарик із лев'ячою головою логотипу «Пайл Вандер», який купила у свій перший приїзд до Парижа. У паризьких ліфтах можна багато на що натрапити — скажімо, на хапливі руки крадіїв чи теплу купу свіжого собачого лайна.