— Реконструкцію. Відтворювали за фотографіями.
Поперек пронизувало болем на кожній сходинці.
— Непогано, — кивнув Руді й відригнув. — Я майже не помітив.
Він був нижчим від Тернера й схильним до повноти, але мав те саме каштанове волосся й дуже схожі риси обличчя.
Тернер зупинився, коли їхні очі опинилися на одному рівні.
— Ти досі промишляєш усяким різним, Руді? Мені треба просканувати цю малу й зробити ще дещо.
— Ну, — відповів брат, — побачимо. Ми тут щось чули вночі. Схоже на звуковий удар. Твоя робота?
— Моя. У вивірковому лісі лишився літак, але він добре замаскований.
— Боже мій... — зітхнув Руді. — Ну давай, занось її...
Відколи Руді почав тут жити, з будинку зникла більшість речей, які міг пам'ятати Тернер, і глибоко в душі він чомусь був за це вдячний. Білявка розбивала яйця в сталеву миску. Темні жовтки — кури вирощені на вільному вигулі.
Руді тримав курей.
— Я Саллі, — озвалась білявка, помішуючи яйця виделкою.
— Тернер.
— Він тебе теж так називає. І згадує дуже рідко.
— Ми були не надто близькі. Може, мені піднятися й допомогти йому?
— Сиди. Твоїй дівчинці з Руді нічого не загрожує. У нього легка рука.
— Навіть у вгашеного?
— Наполовину вгашеного. Він же її не оперуватиме, просто наклеїть дерм і перев'яже ногу. — Жінка покришила суху тортилью в чорну сковороду з розігрітим маслом і вилила яйця згори. — Що з твоїми очима, Тернере? Ви вдвох... — Помішала яєчню хромовою лопаткою, вичавила сальси з пластикового тюбика.
— Гравітація. Довелося швидко злітати.
— І так вона вивихнула щиколотку?
— Може. Не знаю.
— За тобою женуться? А за нею?
Заметушилася, дістаючи тарілки з шафки над умивальником. Дешева коричнева пластмаса дверцят викликала в Тернера раптовий напад ностальгії, ще й засмаглі зап'ястки були як материні...
— Можливо. Я поки не знаю, хто в цьому задіяний.
— На ось, поїж. — Наклала яєчні в білу тарілку, роззирнулася, шукаючи виделки. — Руді боїться тих, хто може на тебе полювати.
— Я теж боюся.
Підсунув тарілку з виделкою. Від страви підіймалась пара.
— Принесла тобі одяг, — гукнула Саллі крізь шум води в душі. — Друг Руді лишив, тобі має підійти.
Душ був гравітаційним, дощова вода з бочки на даху текла крізь білий фільтр, вмонтований у трубу над розпилювачем. Тернер висунув голову між димчастих пластикових стулок, моргнув і подякував.
— Дівчинка непритомна, — повідомила Саллі. — Руді каже, від шоку й виснаження. Каже, гематокрити в неї високі, тому сканувати можна хоч зараз.
Вийшла з кімнати, забравши Тернерів комбінезон і сорочку Окі.
Що вона таке? — спитав Руді, розгладжуючи пом'ятий сріблястий бланк із даними.
— Я на цьому не розуміюся, — відповів Тернер, шукаючи очима Енджі в білій кімнаті. — Де вона?
— Спить. Із нею Саллі. — Руді міряв кроками кімнату, а Тернер згадав, що колись тут була вітальня. Руді взявся вимикати консолі, й крихітні вогники один за одним згасли. — Не знаю, просто не знаю. Що це, рак якийсь?
Тернер пішов за ним — повз робочий стіл, де під накривкою стояв мікроманіпулятор, повз квадратні запилюжені баньки старих моніторів, один з яких був тріснутий.
— Уся голова в цьому, — сказав Руді. — Такі наче довгі ланцюги. Скільки живу, такого не бачив. Скільки живу.
— Руді, ти багато знаєш про біочипи?
Руді засопів. Тепер він виглядав дуже тверезим, але напруженим і схвильованим, і постійно куйовдив собі волосся.
— Так я і думав. Це якийсь... Не імплант, ні. Наче щепа.
— Навіщо?
— Навіщо? Господи, якби ж я, нахрін, знав. Хто з нею таке зробив? Той, на кого ти працюєш?
— Думаю, її батько.
— Боже мій. — Руді витер рот долонею. — На сканах воно темне, наче пухлина, але показники досить високі, нормальні. Хто вона така?
— Не знаю. Дитина. — Тернер знизав плечима.
— Чорт забирай. Як вона взагалі ще ходить?
Руді відчинив маленький лабораторний холодильник і дістав укриту інеєм пляшку «Московської».
— Ковтнеш?
— Може, пізніше.
Руді зітхнув, іще раз глянув на пляшку й поставив її назад у холодильник.
— То що ж ти хочеш? За такими стрьомними штуками, як у малої в голові, точно скоро хтось поженеться. Якщо вже не женеться.
— Женеться, — відповів Тернер. — Не знаю, чи їм відомо, що вона тут.
— Поки що, може, й невідомо. — Руді витер руки об засмальцьовані білі шорти. — Але скоро вони дізнаються, так?
Тернер кивнув.
— І куди ви потім?
— У Агломерати.
— Нащо?
— Бо в мене там гроші. Кредитні рахунки на чотири різні прізвища, через які на мене ніхто не вийде. Багато інших корисних зв'язків, якими можна скористатися. А ще тому, що в Агломератах завжди можна сховатися. Так, бляха, багато причин, розумієш?
— Ясно, — відповів Руді. — Коли?
— Ти так розпереживався, що хочеш одразу нас спекатися?
— Та ні, я не про те. Просто дуже вже цікаво, що у твоєї дівчинки в голові. У мене в Атланті друг, так він може позичити функціональний аналізатор, мозкову карту, один до одного, під'єднаємо її й, може, розберемося, що воно таке. Хтозна, може, воно дороге.
— Дороге, якщо знати, кому продати.
