— Нашорошуй вуха, от про що я. І будь чемним. Тут є серйозні люди, але якщо не сунути носа куди не слід, усе буде добре. Після обіду, мабуть, приїде Бовуар. Лукас поїхав у Проекти — розказувати йому, що ви дізналися від Фіна. Що ви від нього дізналися, сонечко?
— Що в нього на підлозі лежать три трупи. Нібито ніндзя. — Боббі глянув їй в очі. — Стрьомний він...
— Трупами він зазвичай не промишляє. Але так, стрьомний, твоя правда. Розкажи детальніше. Спокійним рівним голосом. Зможеш?
І Боббі розказав усе, що пам'ятав про відвідини Фіна. Кілька разів Джекі перебивала запитаннями, на які він здебільшого не знав відповідей. Коли вперше назвав ім'я Віґана Ладґейта, кивнула:
— Так, Джеммер про нього розказує, коли згадує старі добрі деньки. Спитаю...
Наприкінці вона вже спиралася на одну з зелених колон, і капелюх упав їй на темні очі.
— Ну?
— Цікаво, — відповіла вона й замовкла.
— Я хочу якісь нові шмотки, — озвався Боббі, коли вони пішки піднялися неробочим ескалатором на другий поверх.
— А гроші в тебе є?
— Та блін! — сердито вигукнув він, не витягаючи рук із кишень мішкуватих джинсів зі стрілками. — Нема в мене ніяких, у сраку, грошей, але шмоток нових я хочу. Ви з Лукасом і Бовуаром чомусь мене тут тримаєте, так? Я втомився від цієї страховинної сорочки, яку мені видала Рія, й від цих штанів, які ніби от-от упадуть мені з гузна. А тут я опинився, бо Дві-На-День, цей жебрацький хрін, захотів ризикнути моєю сракою, аби Лукас і Бовуар змогли випробувати свою бісову програму. Думаю, мені за таке вже, нахрін, можна купити якісь шмотки?
— Можна. Ти ось що, — відповіла вона, помовчавши, й показала на китаянку в вицвілих джинсах. Та саме підіймала пластикову загородку, за якою ховався десяток стояків, завішаних одягом. — Бачиш Лінь? Вона моя подруга. Вибери собі щось, а ми з Лукасом потім із нею домовимося.
За півгодини він вийшов із завішаної ковдрами примірочної в індояванських дзеркальних льотних окулярах і широко усміхнувся до Джекі.
— Оце так крутота.
— Ага. — Вона замахала рукою, мов віялом, так ніби поряд було щось неймовірно гаряче. — Що, не сподобалась сорочка, яку тобі Рія позичила?
Боббі опустив очі на нову чорну футболку з квадратною голодекою на грудях, котра, ніби несучись крізь матрицю, протинала розмиті ґратчасті лінії.
— Ага. Надто наляписта...
— Ага, — кивнула Джекі, розглядаючи вузькі чорні джинси, масивні шкіряні черевики, по-космічному зібгані гармошкою на щиколотках, і чорний шкіряний армійський ремінь із двома паралельними рядами пірамідальних хромових заклепок. — Так ти більше схожий на Каунта. Ну що ж, Каунте, ходімо, покажу тобі диван у Джеммера, де можна поспати.
Він підозріливо покосився на неї, не виймаючи великих пальців із передніх кишень чорних «Левісів».
— Самому, — додала. — Не бійся.
Пако ВІВ «Сітроен-Дорньє» униз Єлисейськими полями, північним берегом Сени, а тоді кварталом Ле-Алль. Марлі відкинулась на неймовірно м'яке шкіряне сидіння, ошатніше, ніж її брюссельське пальто. І відключила голову — разом зі всіма почуттями.
— Чому ви сказали «не роби так зі мною»? — Він зняв руку з керівної консолі й поправив навушник.
— А навіщо ви підслуховували?
— Бо це моя робота. Я відправив на двадцять другий поверх вежі навпроти жінку з параболічним мікрофоном. Якби квартирний телефон працював, ми б використали його. Вона піднялася, відчинила двері вільного помешкання на західному боці вежі й спрямувала свій мікрофон якраз вчасно, щоби почути ваше «не роби так зі мною». І ви були самі?
— Так.
— Він був мертвий?
— Так.
— Чому ж ви тоді це сказали?
— Не знаю.
— Хто, по-вашому, щось із вами робив?
— Не знаю. Може, Ален.
— Що він робив?
— Помер? Усе ускладнив? Самі думайте.
— Непроста ви жінка.
— Випустіть мене.
— Я відвезу вас до подруги...
— Зупиніть машину.
— Я відвезу вас до...
— Сама дійду.
Низький сріблястий автомобіль припаркувався біля узбіччя.
— Я подзвоню вам у...
— Добраніч.
— Ви певні, що не хочете кудись на курорт? — спитав містер Палеолоґос, худий і елегантний, немов богомол, у своєму білому піджаку. Сиве волосся було надзвичайно дбайливо зачесане назад. — Це дешевше і значно веселіше. Ви дуже мила дівчинка.
— Перепрошую? — відволіклася вона від споглядання вулиці за дощовим вікном. — Я — хто?
Його французька була незграбна, жвава, з дивними інтонаціями.
— Дуже мила дівчинка. — Він стримано усміхнувся. — Чи не хотіли б ви відпочити у кластері Мед? Серед ровесників? Ви єврейка?
— Перепрошую?
— Єврейка. Ви єврейка?
— Ні.
