— Вів ля В'єж, — ніби у трансі, озвалася Джекі позаду, стискаючи рукою його плече, — зустрічай нашу Пречудесну Діву. Вона прийшла, Боббі. Її прислав Данбала!
— Довгенько тебе не було, малий, — сказав здоровань. — Що там трапилося?
Боббі моргнув, гарячково заозирався, знайшов Джеммерові очі, затуманені ліками й болем.
— При ньому можна, — озвався Джеммер.
— Я не зміг добратися до яків. Хтось мене схопив, не знаю як.
— Хто? — спитав високий, обіймаючи дівчинку.
— Вона сказала, її звати Слайд. З Лос-Анджелеса.
— Джейлін, — кивнув той.
На Джеммеровому столі задзвонив телефон.
— Візьми, — скомандував незнайомець.
Боббі розвернувся й побачив, як Джекі простягла руку й натисла кнопку під квадратним екраном. Екран засвітився, моргнув і показав широке й дуже бліде чоловіче обличчя з сонними, взятими поволокою очима. Волосся було висвітлене майже добіла й рівно зачесане назад. Злішого рота Боббі ніколи не бачив.
— Тернере, — сказав цей чоловік, — нам краще поговорити. У тебе не так багато часу. Гадаю, для початку виведи всіх їх із кімнати.
Byзлувата линва тяглася далі й далі. Часом вони звертали й обирали дорогу на розвилках. У таких місцях линва обкручувалася довкола опори чи була приклеєна товстим прозорим шаром епоксидки. Повітря тут було таке саме затхле, але холодніше. Коли вони спинились перепочити в циліндричній заглибині, де прохід розширювався перед троїстою розвилкою, Марлі попросила у Джонса плаский налобний ліхтарик на сірій еластичній стрічці. Тримаючи його на червоній рукавиці скафандра, присвітила на стіну. Поверхня була зрита візерунками мікроскопічно тонких ліній.
— Надягніть шолом, — порадив Джонс, — у вас там кращий ліхтар, ніж мій...
— Ні. — Марлі здригнулася й передала йому ліхтар. — Допоможете мені це зняти? — Постукала рукавичкою по твердій грудній пластині скафандра. Дзеркальний шолом був пристебнутий до пояса хромованим карабіном.
— Краще не знімайте, — порадив Джонс. — Другого такого тут немає. Там, де я сплю, є ще один, але без повітря. Віґові балони не підходять до мого транспіратора, а його власний уже в дірках. — Він знизав плечима.
— Ні, будь ласка, — ще раз попросила вона, обмацуючи пояс, де Рез на її очах щось крутила. — Я вже не можу...
Джонс нахилився і чимось клацнув:
— Підніміть руки над головою.
Було незручно, але зрештою вона випливла з костюма, лишившись у тих самих чорних джинсах і білій шовковій блузці, які вдягла на останню зустріч із Аленом. Джон пристебнув порожній червоний скафандр до кабеля ще одним карабіном із талії й відстебнув набиту сумочку Марлі.
— Берете з собою? Можна лишити тут і забрати дорогою назад.
— Ні, я візьму. Дайте сюди.
Спершись ліктем на дріт, розстебнула сумочку, і звідти випало пальто й один черевик. Спіймала його, поклала назад і нарешті влізла в пальто.
— Хороша шкіра, — сказав Джонс.
— Будь ласка, швидше...
— Уже недалеко, — сказав він, і у світлі гойдливого ліхтарика Марлі побачила, що дріт зникає в одному з трьох проходів, розташованих рівностороннім трикутником.
— Кінець, — сказав він. — Буквально. — І постукав по хромованій гайці, за яку морським вузлом кріпилася линва. Слова розлетілись довкруг, зазвучали попереду луною, і їй здалося, ніби на тлі чується шепіт інших голосів. — Тут нам знадобиться трохи світла.
Смикнувся до протилежної стіни й намацав труноподібну сіру металеву штуку, яка там випиналася. Відкрив. Марлі спостерігала, як у яскравому колі світла рухаються його руки; пальці тонкі й довгі, нігті маленькі й поламані, з чорними обідками сажі. На тильному боці правої долоні — саморобне блакитне татуювання «Сі Джей». Такі роблять у в'язниці... Витяг великий моток ізольованого дроту. Зазирнув у коробку, закріпив дріт у мідному роз'ємі.
Темряву попереду поглинув потік білого світла.
— Узагалі в нас більше енергії, ніж ми споживаємо, — промовив Джонс із хазяйською гордістю. — Всі сонячні накопичувачі досі працюють, а вони мали живити цілий комплекс... Ходімте, леді, нас чекає митець, заради якого ви здолали цей неблизький шлях...
Він відштовхнувся й стрибнув, ковзнувши крізь отвір у світло елегантно, мов плавець. Туди, де скрізь літали міріади речей. Марлі помітила, що червоні пластикові підошви потертих кросівок Джонса поплямовані білим кремнієвим ущільнювачем.
І вона полетіла слідом, забувши про страх, нудоту й постійне запаморочення. І все зрозуміла.
— Боже ти мій, — прошепотіла, побачивши.
— Ну, навряд чи ваш, — гукнув Джонс. — Але, може, старого Віґа. Погано, що воно зараз не робить коробки. Там є на що глянути.
За десять сантиметрів від обличчя Марлі щось пропливло. Гравірована срібна ложечка, розпиляна рівно навпіл, від краю до краю.
