— Що там? — спитав Тернер у водія, нахилившись і натиснувши кнопку «ГОВОРІТЬ» біля сталевої решітки мікрофона. — Що за цією адресою?
У решітці затріщало й заскрипіло.
— Гіпермарт. Зараз, уночі, там майже все зачинене. Шукаєте щось конкретне?
— Ні, — відповів Тернер. Він там не бував. Спробував пригадати цю ділянку Медісон. Здебільшого житлові будинки. Мурашники, видовбані в масиві комерційних споруд, зведених, коли комерція вимагала фізичної присутності клерків у кабінетах. Деякі будинки такі високі, що от-от проб'ють купол.
— Куди ми? — схопилася за його руку Енджі.
— Усе нормально. Не хвилюйся.
— Господи, — прошепотіла вона, схилившись Тернеру на плече й роздивляючись рожеві неонові букви «ГІПЕРМАРТ», які розтинали гранітний фасад старої споруди. — У месі я мріяла про Нью-Йорк. Графічна програма вела мене всіма вулицями, музеями, все показувала. Мені хотілося сюди понад усе на світі.
— Мрії збуваються. Ти тут.
Енджі захлипала, обійняла його, тицьнулась обличчям у голі груди й затрусилася.
— Я боюся. Я так боюся.
— Усе буде добре, — сказав він, гладячи її волосся й водночас не зводячи очей із центрального входу. Він не мав підстав вірити, що для когось із них усе буде добре. Здається, вона не усвідомлює, що слова, які їх сюди привели, вимовив її рот. З іншого боку, вона їх і не говорила. Обабіч входу тулились безхатьки з торбами; їхні лахмітні кубла зливалися з тротуаром, а самі вони дивились на Тернера так, наче повільно відділились від темного бетону, щоб стати просто рухомими кінцівками міста.
— Джеммерів клуб, — сказав голос на його грудях, і він відчув холодну відразу. — Знайди коня Данбали.
Дівчинка знову заплакала. Тернер узяв її за руку й пройшов повз сонних кубельників, під тьмяною позолотою візерунків, просто у скляні двері. В кінці коридору попереду, між наметами й зачиненими ятками, помітив кавомашину. Дівчина з чорним ірокезом протирала прилавок.
— Кава. Їжа. Ходімо. Тобі треба поїсти.
Поки Енджі мостилася на стільці, Тернер усміхнувся дівчині.
— У мене готівка. Готівку берете?
Вона подивилась на нього здивованими очима, знизала плечима. Він дістав двадцятку з братового пакета й показав їй.
— Чого хочете?
— Дві кави. Чогось поїсти.
— Дрібніших нема?
Він похитав головою.
— Вибачте. В мене не буде решти.
— Решти не треба.
— З глузду з'їхали?
— Ні, я просто хочу кави.
— Таких чайових, містере, я й за тиждень не заробляю.
— Вони твої.
Лице дівчини скривилося від злості.
— Ви заодно з тими гівнюками згори. Забирайте свої гроші. Я зачиняюся.
— Ми самі по собі, — відповів Тернер, злегка нахиляючись над прилавком, аби поли парки розійшлись і дівчина побачила «Сміт-Вессон». — Шукаємо один клуб. Джеммерів.
Дівчина скоса зиркнула на Енджі, потім знов на Тернера.
— Вона хвора? Обдовбана? Що з нею?
— Ось гроші, — сказав Тернер. — Дай нам нашу каву. Хочеш заробити решту — скажи, як знайти Джеммерів клуб. За двадцятку. Ясно?
— Я вже зовсім нічого не розумію. — Дівчина сховала потерту купюру й пішла до кавомашини. Відсунула ряд чашок і склянок із молочними розводами. — Що там, у Джеммера? Ви його друг? Джекі знаєте?
— Звісно.
— Вона прийшла рано вранці з малим вілсоном із передмістя. Здається, обоє піднялись туди.
— Куди?
— До Джеммера. А тоді почалася муть.
— Яка?
— Поприходили ці стрьомні типи з Баррітауну, одні патлаті, інші в білих кросівках, так ніби до себе вдома, ніби це все їхнє. А воно тепер і є їхнє, принаймні верхні два поверхи. Почали викуповувати ятки в людей. Багато хто знизу просто спакував речі й пішов. Мутно все це...
— Скільки їх?
З машини повалила пара.
— Під сотню. Мені цілий день страшно до всирачки, але ніяк не можу додзвонитися шефові. Все одно через півгодини зачиню. Денна змінниця так і не прийшла, а може, прийшла, зачула, що пахне смаленим, і пішла... — Дівчина взяла гарячу чашечку кави й поставила перед Енджі. — Усе добре, золотко?
Енджі кивнула.
— Не знаєш, що їм усім треба? — спитав Тернер.
Дівчина розвернулася до кавомашини, яка знову заревіла.
— Здається, когось чекають, — тихо відповіла й принесла Тернерові еспресо. — Або того, хто спробує звідти вийти, або того, хто спробує туди зайти.
Тернер опустив погляд на баранці рудої піни в чашці.
— І ніхто не викликав поліцію?
— Поліцію? Містере, це Гіпермарт. Сюди не викликають поліцію.
Чашка Енджі задзвеніла на мармуровому прилавку.
— Іди прямо, найманцю, — прошепотів голос. — Дорогу ти знаєш. Заходь.
Дівчина застигла з роззявленим ротом.
— Господи, оце вона вгашена... Це ви її так? — кинула на Тернера суворий погляд.
— Ні, — відповів той, — вона хвора. Усе буде добре.
Він допив свою чорну гірку каву. На мить здалося, ніби він відчуває дихання цілих Агломератів — старе, хворе і стомлене, на всіх станціях від Бостона до Атланти...
— Та перев'яжіть уже йому руку чи що, — попросив Боббі у Джекі, коли Джеммерів опік наповнив приміщення смородом паленої свинини, від якого аж вивертало.
— Опіки не перев'язують, — відповіла вона, допомагаючи Джеммерові сісти в його крісло. Почала одна за одною відчиняти шухляди столу. — Знеболювальні є? Дерми? Хоч щось?
