Вона навіть не уявляла, скільки вже там простояла, коли засвітився й заблимав екран. Години, хвилини... Вже навчилася рухатися цим приміщенням, відштовхуючись, як Джонс, від увігнутого склепіння. Зосередилась на складених суглобчастих кінцівках, розвернулась і зависла, спостерігаючи за кружлянням сміття. Десятки мацаків, маніпуляторів, увінчаних обценьками, шестигранними викрутками, ножами, мініатюрною циркуляркою, стоматологічним свердлом... Вони сяяли на металевому каркасі, частині колишнього радіокерованого конструктора — автоматичного напівавтономного пристрою, який вона малою бачила на відео про підкорення космосу. Але цей був приварений до склепіння, вплавлений у фундамент Місця, а згори, крізь купол, до нього зміїлися сотні кабелів і оптичних волокон. Дві кінцівки, увінчані елегантними пристроями тактильного зворотного зв'язку, тримали м'якими подушечками незакінчену коробку.
Марлі розширеними очима проводжала вервечку речей, що пропливали повз.
Пожовкла дитяча рукавичка, гранений кришталевий ковпачок від порожнього флакончика з-під парфумів, безрука лялька з порцеляновим лицем, товста чорна авторучка з позолотою, квадратні сегменти перфоплати, м'ята змія червоно-зеленої шовкової краватки... Нескінченний повільний вир речей...
Джонс пролетів крізь цей німотний ураган, засміявся і схопив кінцівку, увінчану клейовим пістолетом.
— Дивитись на це завжди так смішно. А от самі коробки мене чомусь смутять.
— Так, — кивнула Марлі, — мене теж. Але один сум не схожий на інший.
— Ваша правда, — широко усміхнувся він. — Але робити коробки його не змусиш. Ним має рухати дух — ну, принаймні так каже старий Віґ. Він колись сюди часто приходив — мабуть, тут чіткіше чути голоси. Але останнім часом вони говорять до нього будь-де...
Марлі глянула на Джонса крізь плетиво маніпуляторів. Дуже брудний, дуже молодий, широкі блакитні очі під копицею каштанового волосся. Вбраний у поплямований сірий костюм на застібці, комір масний, аж світиться.
— Які ж ви навіжені, — сказала з дивним захватом, — тільки навіжені могли б тут жити...
— Віґан бахнутий на всю голову, — засміявся Джонс. — Я — ні.
— Ні, ви теж навіжений, — усміхнулась вона. — І я.
— Тоді нам по дорозі. — Він дивився кудись повз неї.
— Що це?
— Здається, одна з Віґових проповідей, і відключити її можна, тільки вимкнувши живлення...
Вона озирнулась і побачила, як на великому квадратному екрані, косо прикріпленому до склепіння, біжать кольорові діагональні смуги. Екран на мить затулив манекен, а потім заповнило лице Йозефа Вірека. За знайомими круглими окулярами м'яко сяяли блакитні очі.
— Вітаю, Марлі. Я вас не бачу, але впевнений, що знаю, де ви.
— Один із Віґових проповідницьких екранів, — сказав Джонс, потерши очі. — Порозставляв їх скрізь, бо думає, що колись тут з'явиться й публіка. Гадаю, цей підключений через Віґів комунікатор. Хто це?
— Вірек, — відповіла вона.
— Я думав, він старший...
— Це генероване зображення. Трасування променів, текстурування...
Марлі пильно дивилась на обличчя, що усміхалося їй зі склепіння, перед яким повільно пропливала навала втрачених речей, мініатюрних артефактів чиїхось незліченних життів, інструментів, іграшок і позолочених ґудзиків.
— Доводжу до вашого відома, — сказала картинка, — що ви виконали умови контракту. Мій психопрофіль Марлі Крушхової передбачив вашу відповідь на мій гештальт. Ширше профілювання вказувало, що ваша присутність у Парижі спонукатиме маасів зробити свій хід. Невдовзі, Марлі, я дізнаюся, що ж ви там таке знайшли. Я чотири роки знав те, чого не знали мааси. Знав, що Мітчеллові, чоловікові, якого мааси й цілий світ вважають винахідником нових біочипових процесів, згодовують ідеї, які він використовує для своїх проривних відкриттів. Я додав вас до сплетіння міріадів чинників, і все склалося якнайкраще. Не розуміючи, що вони коять, мааси здали розташування концептуального джерела. І ви його знайшли. Скоро туди прибуде Пако...
— Ви казали, що не стежитимете. Я знала, що ви брешете...
— А тепер, Марлі, гадаю, я нарешті звільнюся. Звільнюся від чотирьох сотень кілограмів бунтівних клітин, які тримають у контейнерах із хірургічної сталі в стокгольмському промисловому парку. Звільнюся, щоби зрештою заселити будь-скільки справжніх тіл, Марлі. Навіки.
— От гівно, — озвався Джонс, — цей такий самий бахнутий, як Віґ. Про що він?
— Про свій стрибок, — відповіла вона, згадуючи розмову з Андреа і запах грильованих креветок на захаращеній малій кухні. — Про наступний етап його еволюції.
— Ви його розумієте?
— Ні, — похитала головою Марлі. — Але я знаю, що все буде погано, дуже погано...
— Переконайте мешканців ядер прийняти Пако з командою, Марлі. Я придбав ці ядра у пакистанського агента за годину до вашого вильоту з Орлі. Дуже, дуже вигідно, Марлі. Мої інтереси, як завжди, представлятиме Пако.
А потім екран погас.
