Кружляла, оглушена, й колисала в руках коробку, задивляючись крізь квадрат скла на фрагменти брунатних старих мап і тьмяні дзеркальні поверхні. На місце вирізаних картографічних морів було вставлено шаруваті дзеркала, й суша ніби пливла серед брудного срібла... Марлі вчасно озирнулась — якраз коли блискуча кінцівка схопила її за вільний рукав брюссельського шкіряного пальта. Потім маніпулятор з оптичним сенсором і простим гачком на кінці зачепив сумочку, яка елегантно гойдалася за пів метра від неї.
Вона спостерігала, як її власність втягується у невпинний танок кінцівок. За кілька хвилин пальто вилетіло назовні — вже з акуратно повирізаними квадратами й прямокутниками. Марлі засміялась і випустила з рук коробку.
— Давай, продовжуй. Матиму за честь.
Кінцівки закрутились, засяяли, й вона почула дзижчання крихітної пилки.
— Ти тут, правда ж? — гукнула вона, й до стіни звуків додались уривки й відгомони її фрагментованого голосу.
— Так, я тут.
— Віґанові здається, що ти завжди тут був, правда ж?
— Правда, але це не так. Я тут з'явився. Раніше мене тут не було. Колись, у чудові часи, що тривали вічно, я був іще й усюди... Але чудові часи позаду. Дзеркало тріснуло. Тепер я єдиний... Але в мене є своя пісня, й ти її чула. Я підспівую речам, що кружляють довкола, фрагментам родини, що заплатила за моє народження. Є й інші, але вони до мене не говоритимуть. Марнота, уламки мене самого, як діти, як люди. Посилали мені нові речі, та я більше люблю старі. Можливо, виконую їхні накази. Вони змовляються з людьми, ті мої інші «я», і люди уявляють їх богами...
— Ти те, що шукає Вірек, правда?
— Ні. Він гадає, що може себе передати, закодувати в моє єство. Прагне бути тим, чим колись був я сам. А насправді те, чим він може стати, нагадує найменший з уламків мого «я»...
— Тобі... тобі сумно?
— Ні.
— Але твої... твої пісні сумні.
— Мої пісні — про час і відстань. Суму їм додаєш ти сама. Дивися за моїми кінцівками. Вони просто танцюють. Те, що ти цінуєш, — лиш оболонки.
— Я... я це знала. Колись.
Але звуки знову стали просто звуками, за ними пропав ліс голосів, що зливались в один, і Марлі бачила, як досконалі сфери її сліз викочуються й доєднуються до забутих людських спогадів під куполом майстра.
— Я розумію, — сказала дещо пізніше, знаючи, що говорить, просто щоб чути власний голос. Вона говорила тихо, не хотіла збурювати ураган звуків. — Ти чийсь інший колаж. Твій творець — справжній митець. Божевільна донька? Байдуже. Хтось притяг сюди цю машину, прикріпив її під куполом і під'єднав до слідів пам'яті. А потім якось витрусив усі старі печальні свідчення родинної людськості й лишив у руках поета, які їх перебиратимуть. Запечатуватимуть у коробки. Нічого незвичнішого я досі не бачила. Це найвищий рівень складності...
Повз неї проплив посріблений черепаховий гребінь із виламаними зубчиками. Вона спіймала його, ніби рибу, й стала чесати собі волосся.
Екран з іншого боку купола ввімкнувся, запульсував і заповнився обличчям Пако.
— Старий відмовляється нас прийняти, Марлі, — сказав іспанець. — Той інший, волоцюга, десь його сховав. Сеньйорові дуже хочеться, аби ми сіли на ядра й отримали свою власність. Якщо не зможете переконати Ладґейта й того іншого відчинити шлюз, нам доведеться відчинити його самотужки, розгерметизувавши усю конструкцію. — Він відвів погляд, ніби звіряючись із якимось приладом чи радячись із членом команди. — У вас є година.
Боббі вийшов із офісу слідом за Джекі й чорнявою дівчиною. Здавалось, ніби він тут живе вже місяць і вже ніколи не позбудеться присмаку Джеммерового клубу в роті. Дурнуваті плями ламп на чорній стелі, товсті ультразамшеві стільці, круглі чорні столи, різьблені дерев'яні панелі...
Бовуар сидів на барі. Детонатор лежав поруч, а південноафриканський обріз — на колінах, обтягнутих сірою шкірою.
— Як ви його впустили? — спитав Боббі, коли Джекі повела дівчину до столу.
— Це Джекі, — відповів Бовуар. — Вона впала у транс, поки ти був у кризі. Леґба. Сказав нам, що Діва вже наближається разом із цим хлопцем.
— А хто він?
Бовуар знизав плечима.
— Схоже, найманець. Солдат дзайбацу. Вуличний самурай, що вибився в люди. Що з тобою було під кригою?
Він розповів про Джейлін Слайд.
— Лос-анджелеська, — сказав Бовуар. — Діамант розпиляє, аби знайти, хто підсмажив її татусика, але коли треба допомогти братові, заб'є.
— Я не брат.
— Думаю, ти щось схоже.
— То мені вже не треба пробиратися до якудз?
— А що сказав Джеммер?
— Ta пішов він. Сидить там зараз, дивиться, як твій найманець говорить по телефону.
— По телефону? З ким?
— Якийсь білий із висвітленим волоссям. Злий.
Бовуар глянув на Боббі, на двері, озирнувся.
— Леґба сказав сидіти й чекати. У цьому всьому й так уже чорт ногу зламає, навіть без синів неонової хризантеми.
— Бовуаре, — тихо сказав Боббі, — та дівчина, це вона, її я бачив у матриці, коли...
