Вільям Ґібсон. Занулення полностью

Той кивнув, і пластикові дужки з'їхали носом:

— Діва.

— Але що відбувається? Тобто...

— Боббі, я тобі раджу приймати все як є. Для мене вона щось одне, для Джекі, може, інше. Для тебе — просто налякана мала. Розслабся. Не лякай її. Вона нескоро попаде додому, а ми нескоро звідси вийдемо.

— Добре... — Боббі опустив очі. — Лукаса шкода. Він був... він був справді крутий.

— Іди поговори з Джекі й дівчиною. Я дивлюся за дверима.

— Добре.

Він пройшов килимом туди, де сиділи Джекі з дівчиною. Дівчина як дівчина, тільки десь усередині щось підказувало, що це саме вона. Очей не підняла, помітно, що плакала.

— Мене схопили, — сказав він до Джекі. — А ти стала рівна, як стіл.

— Ти теж, — кивнула танцівниця. — До мене прийшов Леґба...

— Ньюмарк! — гукнув від дверей у Джеммерів офіс чоловік, якого звали Тернером. — Треба поговорити.

— Пора, — сказав Боббі, прагнучи, аби дівчина підняла очі й побачила, що він потрібен крутому дядькові. — Викликають.

Джекі стиснула йому зап'ясток.

— Забудь про якудз, — сказав Джеммер. — Усе значно складніше. Ти потрапляєш у лос-анджелеський сегмент і вмикаєшся в деку топ-жокейки. Коли Слайд тебе схопила, вона не знала, що моя дека засікла її номер.

— Вона казала, що вашій деці місце в музеї.

— Та що там вона знає. Я в курсі, де вона живе, правда ж? — Він вдихнув зі свого інгалятора й поклав його назад на стіл. — Твоя проблема в тому, що вона тебе вже списала. Не хоче про тебе й чути. А тобі треба до неї пробитися й розказати те, що вона хоче знати.

— Що саме?

— Що її бойфренда пришив чоловік на прізвище Конрой, — озвався здоровань, розвалившись в одному з Джеммерових офісних крісел із дебелим револьвером на колінах. — Конрой. Скажи, що це був Конрой. Патлатих надворі найняв теж він.

— Може, краще якудзи? — спитав Боббі.

— Ні, — відповів Джеммер. — Слайд до його сраки добереться раніше, ніж яки зважать мою послугу і все перевірять. Крім того, я думав, тобі кортить за деку.

— Я піду з ним, — гукнула Джекі від дверей.

Вони ввімкнулися.

Джекі померла майже одразу, в перші вісім секунд.

Він відчув це, підлетів до межі й майже спізнав усе на собі. Кричав, крутився, його засмоктувало в крижану білу трубу, що на них чекала...

Масштаби були неймовірні, всеосяжні, так ніби якась кібернетична мегаструктура, що представляла цілу мультинаціональну корпорацію, розчавила його, Боббі Ньюмарка, й танцівницю на ім'я Джекі. Неможливо...

Але десь на межі свідомості, за яку він ледве тримався, щось було... Щось смикало його за рукав...

Він лежав долілиць на чомусь шорсткому. Розплющив очі. Мокрий від дощу тротуар, брукований круглими камінцями. Підвівся, похитуючись, і побачив туманну панораму дивного міста й море на обрії. Шпилі, якась церква, несамовиті ребра й спіралі тесаного каменю... Озирнувся й побачив, як схилом до нього повзе велетенська ящірка з широким ротом. Моргнув. Зуби ящірки були з зеленої полив'яної кераміки, з синьо-мозаїчної порцелянової губи повільно стікала вода. Фонтан, звідусіль обліплений тисячами скалок порцеляни. Боббі розвернувся, шаленіючи від нещодавньої смерті Джекі. Крига, крига, і в душі розуміння, як близько він підступив тоді, в материній вітальні.

Дивні покручені лавки, вкриті тим самим головокрутним візерунком із порцелянових уламків, дерева, трава. Якийсь парк.

— Надзвичайно, — сказав хтось поряд. Чоловік устав зі свого місця на зміїстій лавці. Акуратний їжачок сивого волосся, засмагле лице, круглі окуляри без оправи, що збільшували блакитні очі. — Ти просто сюди впав, правда ж?

— Що це все таке? Де я?

— Парк Ґюель. Певною мірою. Барселона, скажімо.

— Ви вбили Джекі.

— Здається, я зрозумів, — насупив брови чоловік. — Це випадковість. Але тебе тут не мало б бути.

— Випадковість? Ви вбили Джекі!

— Мої системи сьогодні перенапружені, — мовив чоловік, ховаючи руки в кишені вільного бежевого пальта. — Справді щось незвичайне.

— Так не можна, бляха. — Боббі нічого не бачив за сльозами. — Не можна. Не можна вбивати тих, хто просто був...

— Де був?

Чоловік зняв окуляри й почав протирати їх бездоганно білою хустинкою, яку видобув із кишені пальта.

— Просто був живим, — сказав Боббі, ступаючи вперед. Чоловік надягнув окуляри.

— Такого раніше не траплялося.

— Не можна.

Ближче.

— Це починає мене втомлювати. Пако!

— Сеньйоре.

Боббі озирнувся на звук дитячого голосу й побачив хлопчика в дивному строгому костюмі та чорних шкіряних чоботах на ґудзиках.

— Прибери його.

— Сеньйоре, — повторив хлопчик, сухо вклонився й дістав із кишені темного сюртука «Браунінг». Боббі відшукав поглядом карі очі під лискучою чілкою й побачив погляд, яким на нього не дивився ніхто з дітей. Хлопчик витягнув зброю й навів її на Боббі.

— Хто ви? — Боббі знехтував пістолетом, але ближче до чоловіка у пальті вже не підходив.

— Вірек. Йозеф Вірек. — Чоловік зміряв його поглядом. — Гадаю, моє обличчя знайоме дуже багатьом.

— Ви з «Важливих людей» чи ще з якоїсь такої штуки?

Чоловік кліпнув і спохмурнів:

— Не розумію, про що ти. Пако, що ця людина тут робить?