У тропічній південно-американській країні готується повстання проти жорстокого диктаторського режиму. А тим часом радянська наукова експедиція вирушає на пошуки зниклого голландського вченого Ван-Саунгейнлера…
Отже, ти пливеш. Навкруги — всевладдя води, царство спеки й нездоланної дикої стихії. Сміливіше греби, друже. Твій човник уже подолав першу сотню метрів. Гострим носом він ріже воду, і прозорі струмені, мов зграйки нажаханих пташок колібрі, виграючи на сонці всіма самоцвітами райдуги, розлітаються врізнобіч.
Ще трошки, ще один помах веслом — і ти на бистрині. Тепер облиш весло й ляж на дно човна. Але ти, здається, побачив щось? Ти помітив якусь рухливу цятку. Стеж уважніше, не губи її з очей.
Цятка росте, набуває обрисів. О, та це ж невеличкий кораблик, що посувається тобі назустріч. Він скоро мине тебе, й ти назавжди забудеш про випадкову зустріч посеред безмежної ріки. Тільки гуркіт кволенького мотора ще довго стоятиме в твоїх вухах, нагадуючи про те, що і в цьому пустельному царстві людина проклала свої шляхи.
Але, може, спинимо суденце?
Помахай капітану. Він охоче прийме на борт ще одного пасажира. Йому нудно пливти між безлюдними берегами. Піднімайся на борт.
Бачиш капітана? Он він стоїть, у рульовій рубці. Хто він: креол, мулат, негр? Ну й смагляве ж у нього обличчя! А поглянь на його руки, що лежать на штурвалі. Жилаві, робочі, скільки вони зробили справ на своєму віку!
А ось біля лівого борту сперся на бильця хлопчина у крислатому капелюсі з очеретяної соломи. Шкіра на його обличчі зовсім світла, волосся темне, їжачкувате. В погляді його сірих очей — захоплення. Час від часу він одриває очі від води й зачаровано дивиться на пойняті густими лісами береги могутньої ріки. Маленький мандрівник, сміливий шукач пригод, звідки він і як потрапив на суденце?
— Олесю, годі тобі смажитись на сонці!
Це голос його батька. Він сидить на кормі в плетеному кріслі під широким брезентовим тентом і суворо дивиться на сина.
— Та не турбуйтесь, Василю Івановичу! — втішає його повновидий літній чоловік із пов'язаною рушником головою. — В Олеся добрячий капелюх, він врятує його від сонця. А хлопцеві ж уперше бачити таку красу.
— Набачиться ще, — невдоволено буркоче Василь Іванович. — Краще б відпочив у гамаку.
Гамак тут же, під тентом, прив'язаний до двох стояків, що підпирають капітанську рубку. Та хіба Олесеві влежати в гамаку? Хіба є сила, яка могла б відірвати його погляд від отих таємничих берегів?
Хай дивиться в далечінь юний, відважний мандрівник, хлопчик із далекої Радянської Країни, з наддніпрянського красеня Києва.
А ми тим часом познайомимось з іншими членами невеличкої експедиції.
Василь Іванович Крутояр, Олесів батько, етнограф-фольклорист і, звичайно, трохи мрійник, як усі мандрівники. Він був на Оріноко двічі й кожного разу, повертаючись до Києва, привозив якусь неясну тугу в серці. Він, здається, назавжди закохався в непролазні орінокські нетрі.
З Василем Івановичем подорожують також літній біолог Кирило Трохимович Бунч, — він же медик і начальник невеличкої господарчої частини загону, — та молодий географ, Іллюша Самсонов, чоловік років двадцяти п'яти, з вольовим, смаглявим обличчям і широченним розмахом плечей, від яких так і віє силою.
Бунчові кепсько від спеки, його м'ясисте обличчя лисніє від поту, білі коротенькі штани й сорочка прилипли до тіла. Коли б йому отаке здоров'я і витримка, як у географа! Глянути лишень на нього зараз! Що за безтурботна поза: ноги широко розкидані, очі блаженно заплющені. Мабуть, спить…
Із щілин у палубі проривається бензиновий перегар. Натужно гуркоче двигун. Експедиція посувається до верхів'я Оріноко.
Отже, дорогий читачу, ти познайомився з першими героями цієї книги, які поведуть тебе небезпечними стежками сельви[1], крізь нетрі, через болота, назустріч смертельним небезпекам і казковим таємницям. Якщо тебе злякає далека дорога, ти ще маєш час швиденько покинути старенький кораблик і, люб'язно попрощавшись із його пасажирами та побажавши їм щасливої дороги, податися до берега.
Зважуйся швидше. Бачиш, як квапиться капітан і як нервово він торсає штурвал. На далеких ранчо[2] давно вже чекають маленьке суденце з войовничо-грізною назвою «Голіаф». Швидше, швидше, друже!
Здається, ти зважився? Ти вирішив податись у далекі мандри разом із нашими героями. Щасливої дороги!
А втім, постривай. Тобі ще невідомо, з якою метою прибули ці люди на безлюдні береги Оріноко, куди вони пливуть, що їх чекає попереду? Тож повернімось до тих подій, які поклали початок цим незвичайним пригодам.
Над Ріо-де-Жанейро голубіло гаряче безхмарне небо. Сонце стояло в зеніті, й тіні од велетенських хмарочосів, немов зморені нестерпною спекою, поприпадали до стін.
