Професор Крутояр давився на чорну стіну лісу, на переплетені ліанами прадавні дерева. Він думав про таємничу гору Комо, де за багато століть вперше загорівся вогонь свободи, про жорстокі бої, страждання й муки, крізь які пробивали собі шлях до щастя хоробрі сини цієї країни.
В гущавині сельви перегукувались вартові. Біля далекого вогнища Мігель Россаріо стиха співав пісню про каучеро. Здавалося, сама земля родила ті звуки кривди і гніву. В пісні вчувалася й непогамована туга, й надія, і віра в щасливе світання, в прийдешній день, у життєдайне сонце, в могутню, нездоланну й таємничу сельву.
І ніби в унісон їй, десь далеко-далеко, з-за таємничої стіни лісу, з-за невидимої гори Комо долітав відгомін грозовиці.
