— Так, — поштиво кивнув головою професор, — Лангсдорф був великою людиною, великим гуманістом. Жаль тільки, шляхи, які він проклав до серця вашого народу, декому тепер не подобаються.
Кореспонденти перезирнулись. Один із них, високий суб'єкт з їжачкуватим волоссям на голові, поквапно перескочив до іншої теми.
Як сеньйор Крутояр ставиться до справи Ван-Саунгейнлера? Невже сеньйор не знає цієї сенсаційної історії? Так, так, нечувана сенсація! Удвох із своїм сином доктор Ван-Саунгейнлер вирушив на власному літаку до верхів'я Оріноко і зник, неначе впав у воду. Дві авіаційні кампанії почали розшуки. Неповторний випадок зробити великий бізнес, розрекламувавши оперативність і гуманізм своєї фірми. Американці вже випустили мило й одеколон з етикетками «Ван-Саунгейнлер».
Крутояр слухає і мовчить. Нервово стулені губи його виказують ледь погамований гнів. Він сказав би зараз цим панам, що він думає про оту негідну істеричну сенсаційну «справу» Ван-Саунгейнлера. Але він буде мовчати. Зрештою, його «люб'язні» співбесідники — немічні безвільні гвинтики. Що їм скажеш, коли їм тільки й клопоту, як би впіймати на вістря своїх самописок побільше сенсаційного матеріалу. Ван-Саунгейнлер, мужній голландський вчений і дослідник, вчинив відчайдушно ризиковану операцію: з сином-пілотом він купив старенький літак і подався в найглухіші південноамериканські нетрі досліджувати флору й фауну. Герой-невдаха! Доля не дала йому розгорнути своїх сил. Його машина через три години після вильоту з Ріо-де-Жанейро втратила радіозв'язок із навколишнім світом і безслідно зникла. Трагічне закінчення експедиції Ван-Саунгейнлера могло б залишитись невідомим, коли б вправні бізнесмени не взяли собі за мету зробити на ній хороший бізнес.
— Є відомості, що Ван-Саунгейнлер приземлився в глухому селищі дикунів на верхньому Оріноко, — сказав один із кореспондентів, ховаючи за товстими скельцями окулярів хитруватий прижмур очей.
— Мабуть, не ті відомості, що треба, — сухо відповів Крутояр, якого розмова з кореспондентами починала все дужче й дужче дратувати. — Там, де все просто й відомо, — немає сенсації. А без сенсації, як заведено у вас говорити, — немає життя. Я гадаю так: якщо голландець не загинув під час посадки, він живий, його знайдуть.
— Але йому загрожує смерть від рук варварів, — подався всім тілом уперед журналіст у рогових окулярах. Він казав це із солоденькою посмішкою на вустах, неначе йшлося про звичайнісіньку історію із столичного життя. — Дикуни знищать його.
— Запевняю вас, сеньйоре, що дикуни мають у своїх серцях більше гуманізму, ніж деякі джентльмени. — Крутояр витирає хустиною чоло і з виглядом зовсім розмореної людини падає в крісло. При цьому безцеремонно дивиться на ручний годинник.
Натяк досить недвозначний. Кореспонденти встають. Короткі кивки головами. Скупі завчені посмішки.
І ось у кімнаті жодної сторонньої людини. Надміру ввічливі гості пішли. На ранок з'являться газети з повідомленнями про інтерв'ю в готелі «Палас». Певно, професор Крутояр буде змальований сухим, неприступним ученим-аскетом, а розмова з кореспондентами набуде таких дивовижних відтінків, що Крутояр і його друзі навіть не впізнають себе.
— Тату, — озивається Олесь, — ти був надто гострий із сеньйорами.
Його перебиває Самсонов.
— Облиш, хлопче! їм треба зразу показувати кулака під ніс. — Він ходить по кімнаті, аж вітром віє від нього. — Чортзна-що! Нахаби!
— Правильно, Іллюшо, — зауважує професор. — Нахаби. Страшенні нахаби й невігласи. Але цього разу я справді погарячився. В Олеся добре дипломатичне чуття. Знаєш, як воно говориться в нашому прислів'ї: з вовками жити…
— По-вовчому вити? — Аж спалахує Самсонов, ще дужче стискаючи кулаки. — Що ви кажете, Василю Івановичу. Загинула чудова людина, тут капелюха треба зняти з голови, а їм бізнес. Негідники! Сенсації захотілося!..
Полеміку припинив телефонний дзвінок. Знизу повідомили, що прийшла якась сеньйора.
— Що ж, гостинно прошу, — відповів у трубку Крутояр.
Сеньйора була струнка, з виразними слідами колишньої вроди. На вигляд їй можна було дати років під п'ятдесят. Сиве волосся білою стрічкою вирізнялося на її темній пишній зачісці. Світлокофейна сукня з короткими рукавами відтіняла бронзову смагу її тіла.
З великих очей дивився сум. І була ще на тому обличчі нелюдська втома. Втома недоспаних ночей, втома безперервного страху, а можливо, і втома боротьби.
Сеньйора назвалась Ернестіною Коельо. Глянувши кудись у вікно, вона тихо спитала:
— Що привело вас на цей континент? — і, не чекаючи відповіді, повела далі: — Я прийшла застерегти вас: країна, в яку ви їдете, страшна країна. Серед мого народу ви знайдете багато щирих друзів, але будуть і лихі люди. Нам стало відомо…
— Кому? Хто ви такі? — Крутояр суворо нахмурив брови. — Ви досі не сказали, хто ви і від чийого імені, ви говорите?
Якась холодна іскорка майнула в темних очах жінки. Вона стиснула губи, уважно подивилась на професора і промовила неквапом:
