Бунч майже випав із гамака. Самсонов підвівся повагом, нахмурено, готовий силою своїх кулаків боронити себе і своїх друзів.
Документи переглядались швидко, похапцем.
— Ми протестуємо, — промовив з гідністю професор Крутояр, — ми вимагаємо пояснення. Хто дозволив вам робити обшук на цивільному судні й затримувати наше просування? Ми користуємось…
— Сеньйоре, нам добре відомо, що ви користуєтесь… — обірвав його молодцюватий офіцер і підкинув руку до високого кашкета з масивною кокардою. — В районі, до якого ви просуваєтесь, оголошено стан облоги. Прошу не чинити опору й показати ваші речі.
Огляд не зайняв багато часу. Жовті кружала від кишенькових ліхтариків швидко обмацали стіни, чемодани, кишені. І раптом професор Крутояр, стежачи за квапливими рухами солдатів, збагнув, що в ці хвилини на маленькому кораблику почався перший акт тяжкої боротьби між ними й генералом Батісом. Рука диктатора спинила їх на підступах до верхнього Оріноко.
— Майте на увазі, сеньйор, — тихим, але несхитним голосом заговорив професор Крутояр, — що за нашим просуванням стежить наше посольство, а також посольство Голландського королівства. Ми розшукуємо голландського громадянина Ван-Саунгейнлера та його сина. Найменший акт насильства з вашого боку негайно стане відомий світовій громадськості.
— Не стане, сеньйор Крутояр, — сказав офіцер, закриваючи один із чемоданів, — не стане, бо ми не збираємось чинити вам ніякої кривди. Продовжуйте свою мандрівку і розшукуйте того, кого вам треба. Тільки не забувайте, що сельва жорстока й має свої невблаганні закони. Пам'ятайте про це, сеньйоре професор.
Після відвідин річкового патруля нікому вже не спалось. Крутояр запалив цигарку і сперся на борт.
З темноти до нього підступив капітан Пабло. Він віддав штурвал своєму помічникові, але спати не пішов, бо був пригнічений і трохи наляканий несподіваним візитом поліції. Йому, певно, хотілось розкрити перед кимось свою душу.
— Страшні місця, сеньйоре Крутояр, чи не так? — заговорив він першим, запалюючи свою коротеньку люльку.
— Ви лаєте свою землю, де родились і виросли, — сухо відрубав професор. — Це недобре.
— Я родом із Колумбії, сеньйоре.
— Ова! Яким же вітром вас занесло в цю глухомань?
— Ех, сеньйоре, було всього. Кидало мене життя, як буря кидає мій нещасний «Голіаф». Ви гадаєте, що я родився капітаном? Коли я був хлопчиком, батько віддав мене на службу до багатого скотаря в колумбійських льяносах. Мій хазяїн мав три тисячі биків. Ви уявляєте собі, що це значить — три тисячі биків? Я працював молодшим вакеро, тобто пастухом, і кожного вечора мені з товаришами доводилось заганяти биків у спеціальні обори для худоби — коралі. Ось тоді я й зазнав лиха. Одного разу на нас напали індійці. Голодне, нещасне плем'я, яке вешталося в навколишніх лісах, вирішило пограбувати хазяїна. їх було двісті чоловік, нас — тридцять.
Капітан Пабло вибив люльку і сховав її в нагрудній кишені сорочки. В темряві професор бачив тільки його крислатий капелюх, але в уяві його чомусь постав зовсім зримий образ Пабло-юнака. Той летів на розпаленому коні, припавши до кінської гриви. Десь збоку індійці — хмара стріл сипалась на стадо.
— Коли вони вдруге натягнули свої луки, я зрозумів, що стадо загинуло. Бики почали падати. Кілька стріл влучило в вожака, але він, ввесь закривавлений, з передсмертним диким ревом, помчав у льяноси. Стадо кинулось за ним, неначе його погнала лісова пожежа. Дарма ми намагалися повернути очманілих тварин, дарма я летів під градом стріл за вожаком, завертаючи його вбік. Нещасні тварини падали як підкошені. В той день загинуло триста биків. Хазяїн хотів повісити мене за ноги на воротях коралю, та за мене заступилась його стара мати, яка знала мене ще дитиною. З порожніми руками я повернувся до батька. Дома було шестеро дітей, батько вмирав від пропасниці. Якимось чудом мені вдалося потрапити на шкіперські курси, й ось через рік я приїхав сюди, на Оріноко… Це було «так давно, сеньйоре, що інколи мені думається, начебто я ніколи не жив у льяносах, не був відчайдушним вакеро, не кидався під індійські стріли.
— У вас було чесне життя, капітане Пабло, — промовив тихо Крутояр. Мить помовчав і ще тихіше спитав: — Як ви гадаєте, чому поліція так ретельно обшукувала нас? Невже вони всерйоз сподіваються знайти в нас зброю або які-небудь недозволені речі?
Капітан Пабло глибоко зітхнув. Що він міг сказати, забобонний, тихий капітан Пабло? Останнім часом у світі взагалі творяться незрозумілі речі. Звичайно, поліція має щось на увазі. Можливо, вона боїться контрабандного привозу зброї, а може, з бразільського боку прокрадаються волонтери. Зараз такі часи, такі часи!..
— Ви не чули, капітане, — в ваших місцях не траплялося авіаційної катастрофи? — спитав Крутояр.
— Не чув, сеньйор. Які там у нас катастрофи? Тут і літаків не буває.
— А ви не чули про чужоземця Ван-Саунгейнлера з сином?
— З сином? — перепитав задумливо капітан.
