Такої долі зазнав і зарозумілий лицар, слуга іспанської корони Гонсало. Хай же лишиться його доля повчальним прикладом для всіх наступних поколінь, аби знали потомки його, як жорстоко карає господь за відступництво від його несхитних заповітів».
Олесь перегорнув сторінку і підняв очі від книги. На його обличчі грала хитрувата усмішка. Юнак дивився на своїх старших друзів, немов бажаючи сказати їм: «Ось я і розважив вас! А ви гадали, що я ні на що не здатен!»
«Лицар Гонсало, — вів далі Олесь, — був сином знаменитих іспанських грандів і братом славнозвісного гідальго, завойовника золотоносної країни Перу — сеньйора Франсіско Пісарро. Змалку Гонсало зростав в обстановці благородних рицарських традицій, які прищепили йому любов до звитяжних походів і відчайдушних поєдинків. Тільки в одному бог скривдив молодого гідальго — він дав йому надто легковажне серце і недалекоглядний розум. Це, власне, й спричинилось до падіння сеньйора Гонсало і завдало невимовних душевних мук його доброму братові.
Франсіско Пісарро, як відомо, був призначений іспанським королівським урядом на високу посаду віце-короля Перу. Не було людини, скромнішої й чеснішої за цього мужнього гранда. Не було діянь благородніших, ніж діяння сеньйора Пісарро. Зате брат його, немов на зло своєму родові, намагався відзначитись властивостями поганими й негідними християнина.
Ставши віце-королем, Пісарро не забув свого родича. Він оголосив брата губернатором провінції Кіто, де, за переказами туземців, начебто протікала Чорна Ріка — Ріу-Негро. Одразу ж властолюбний Гонсало почав готуватись до великого походу на схід, його серце не вдовольнилося підвладними йому землями. Він поклав собі стати володарем великої країни, що розкинулась за Андськими горами.
Приготування до походу тривали кілька місяців. Гонсало ладнавсь у дорогу так, наче збирався воювати проти цілого королівства. З Іспанії він виписав для своїх солдатів нові арбалети й мушкетони, зброярам наказав викувати нові панцири й шоломи, управителям своїх маєтків — підібрати найміцніших і найвитриваліших індійців-носильників.
Франсіско Пісарро намагався втихомирити свого брата. Він говорив йому про суєтність життя, про офіцерські обов'язки і про Христову скромність. Але все було марно. Приготування успішно закінчились, і загін в складі 340 іспанських вояків та 4000 індійців вирушив у дорогу.
Це була незабутня картина. На чолі загону, оточений блискучим почтом офіцерів і грандів, їхав у пишних шатах сам Гонсало. Шоломи грали на сонці всіма барвами райдуги, величезні прапори із зображенням апостола Петра майоріли над грізними когортами. Срібні фанфари сповнювали повітря урочистими звуками.
Ватаг сміливців, піднявши зброю, помахом руки прощався з багатотисячним натовпом.
Протягом перших тижнів мандрівники почували себе добре. Під звуки пісень і барабанний дроб вони простували глухими гірськими стежками, повільно піднімаючись до вершин Анд. Гонсало вже бачив себе володарем безкрайніх просторів. Нетерпіння його зростало. Він квапив носильників, підбадьорював солдатів. Кожному воякові він обіцяв щедру нагороду й звання управителя на завойованих землях.
Тим часом гірські стежки ставали все крутішими, все частіше перетинали загонові шлях урвища й провалля. В прозорій високості кружляли горді кондори.
Нарешті почався спуск. Що нижче сходили загони в долину, то нестерпнішою ставала спека. З кожним кроком густішали лісові зарості. В хід пішли сокири й мечі. Серед хмар москітів, із розбитими ногами й подряпаними обличчями, солдати продиралися крізь хащі.
Гонсало лютував. Він не хотів повірити в те, що тепер, коли перед ним відкрився шлях до слави і всевладдя, йому доведеться відступити. Він нещадно бив індійців канчуком, наказав зарубати кількох солдатів, що, знесилівши, відмовились іти далі. Ніщо не допомагало гарячковому полководцеві. Бог позбавив його своєї підтримки. Бог покарав його за гординю й зарозумілість.
Тропічна спека, нестача продовольства призвели до того, що люди почали гинути, як мухи. Примара смерті нависла над загоном.
Одного ранку в намет командира зайшов офіцер Орельяно. Це був чесний і відважний юнак з небагатого дворянського роду. Солдати любили й поважали його.
— Ваша світлість, звольте вислухати мене, — сказав він, переступивши поріг намету.
Гонсало ще лежав на м'яких подушках, увесь розбитий приступом лихоманки, злий і підозрілий. На його жовтому обличчі хворобливо блищали очі. Густі чорні брови робили його схожим на сову.
— Якщо ви прийшли благати мене про повернення, — прохрипів він злісно, — я накажу повісити вас, як підлого боягуза!
— Я не прийшов просити вас про повернення, ваша світлість, — спокійно промовив Орельяно, витримавши свинцевий погляд свого командира. — Я прийшов, щоб запропонувати вам єдино можливий спосіб порятування загону.
— Який же це засіб? — іронічно перепитав його Гонсало.
