— Ну, от і дійшли згоди, — підсумував усе сказане Крутояр. — Я зайду в наше посольство, а потім ще пораджусь із деякими впливовими людьми з бразільської академії наук. Вони повинні знати про становище в Бенісуарії…
За широкими вікнами мліло сонце. Щось було в ньому заспокійливе, вабляче, і, дивлячись на нього, не хотілося думати, що за якусь сотню миль чиниться сваволя, ллється людська кров і громовиці пострілів полохають тишу сельви.
Три дні професор Крутояр з'ясовував становище, ходив до академії, двічі зустрічався з радянським послом. Зрештою, все виявилося набагато простіше, ніж у день розмови з креолкою. Політичні ускладнення в Бенісуарії давно вже нікого не дивували в бразільській столиці Якщо хто й мав острах, то переважно комерційні люди, які потерпали за свої капітали, вкладені в нафтові й залізорудні розробки маленької республіки.
Тим часом прибули необхідні матеріали й інструменти. Радянське посольство повідомило Крутояра про розмову з дипломатичним представником Бенісуарії. Той був дуже люб'язний, пообіцяв експедиції підтримку з боку свого уряду й запевнив, що мандрівникам нічого сподіватись прикростей у дорозі.
Проте Крутояр вагався. Заглиблений у думки, він подовгу блукав самотньо вулицями столиці, й ось тоді трапилась подія, яка поклала край його сумнівам.
Якось професор повертався з центральної міської бібліотеки, де він добирав літературу з етнографічних питань. Сонце смалило немилосердно. Над містом щойно прошуміла тропічна злива, в блискавицях і громі, гаряча й бурхлива, як і серця людей, що жили на цій дивній землі. Тротуари й вулиці парували, і від того спека здавалася ще нестерпнішою.
— Сеньойр Крутояр! — пролунало раптом з боку вулиці, по якій суцільним потоком ішли машини.
Професор повернув голову й одразу ж упізнав того, хто назвав його ім'я. З віконця автомобіля, що спинився біля тротуару, визирав сивобородий дідок. Це був шведський турист, у минулому сміливий дослідник Південної Америки, давній знайомий Крутояра по міжнародних етнографічних з'їздах. Пана Сундстрема професор зустрічав кілька разів у бібліотеці столичного університету, і швед знав про план мандрівки радянської експедиції.
— Моє шанування вам, пане Сундстрем!
Дружній потиск рук, короткі фрази.
— Ви ще й досі не виїхали на Оріноко, пане Крутояр?
— Наша подорож вимагає солідної підготовки. Але чому ви сидите в цьому пеклі?
Сундстрем виходить із машини, мружиться від ясного сонячного проміння, йому подобається це пекло. У себе на півночі він рідко бачить стільки сонця і стільки безхмарної сині над головою.
— Якби не мої літа, колего, — говорить він, поклавши Крутоярові на плече руку, — я обов'язково подався б з вами на Оріноко. Все життя мандрував. Усе життя. — Він враз хмурніє, обмацує свої кишені, й, на мить замислившись, говорить неквапом: — Добре, що згадав, і саме зараз, коли ми зустрілись. Я одержав листа з Голландії. Сумного листа, колего.
— У вас є друзі в Голландії? — питає Крутояр, відчуваючи в голосі Сундстрема неприховану тривогу. — Родичі?
— Ні, тільки друзі. Ходімте по Авеніді, я розповім вам усе. Хелло, хлопче! — гукає він шоферові. — Можеш бути вільним на сьогодні. Тож ходімте, колего!
Заклавши за спину руки, Сундстрем іде широким кроком, високо піднявши своє довгасте худорляве обличчя. В очах у нього задума, а може, й сум за далеким і нездійсненним, сум літньої людини, в якої все вже лишилось позаду.
— В другу світову війну, — говорить Сундстрем, — мій син воював проти нацистів, він був офіцером-добровольцем британських військово-повітряних сил. На війні він потоваришував із голландським офіцером Ван-Саунгейнлером. Мій син загинув. Ван-Саунгейнлер залишився живим і після війни став великим ученим… Місяць тому він разом із своїм сином…
— Ви говорите про загиблого голландського дослідника? — не втримався Крутояр.
— Перепрошую, колего! Не треба вживати слова «загиблий»! Ван-Саунгейнлер не загинув. Він зник безслідно в тропічних лісах верхнього Оріноко. Але я вірю в його щасливу зірку. Ось лист від його дружини. Вона благає мене організувати розшуки її чоловіка й сина. Нещасна жінка не уявляє собі, що то значить розшукувати людину в безмежних непрохідних нетрях. І все ж таки, колего, я не хочу позбавляти її надії. Американські авіакомпанії зробили кілька розвідок. Звичайно, все носило чисто рекламний характер і не дало, та, власне, й не могло дати ніяких наслідків. Я хочу доручити цю справу вам. Може, ви почуєте що-небудь, може, індійці знають про білу людину і вкажуть вам, де вона. Мені пригадується, що востаннє Ван-Саунгейнлер дав радіограму з борту свого літака, перебуваючи десь в районі гирла Ріо-Падамо. Це майже непрохідні нетрі. Я вас ні до чого не зобов'язую, не смію зобов'язувати. Але я звертаюсь до вашої совісті й честі, до вашого благородного серця.
Крутояр задумливо провів пальцем по вусах:
— Сумна історія… Американські авіакомпанії роблять на цьому бізнес. Можливо, людина вже загинула, але бізнес гарантований…
Сундстрем з надією повернувся обличчям до професора.
— Я хочу вірити, що ви згодні з моєю пропозицією.
