— Твоя взяла Россаріо. — Потім, трохи підбадьорившись, повернувся до Коельо. — Сеньйор, я привів своїх солдатів для того, щоб воювати на боці свободи. Сеньйор Філіппе Россаріо волів би зараз звести наші старі рахунки… Ваше останнє слово, доктор!
Але Коельо, охоплений почуттям відрази до цього вгодованого, випещеного садиста, відвернувся і, нічого не сказавши, рушив до свого намету.
Філіппе, спокійний і владний, був тепер суддею і вершителем долі Бракватісти.
— Іменем мого народу, — сказав він урочисто, — ми заарештовуєм вас, полковник Бракватіста. Вас буде судити народний трибунал. — І глянувши кудись убік, ніби відшукуючи когось очима, гукнув: — Фернандос! Марселіно!! Візьміть під арешт цю птицю. Не допускайте самосуду!
… Доктор Коельо стояв біля свого командирського намету й приймав посланців. Вони доповідали йому про розгортання подій. Усе нові й нові селища каучеро переходили на бік повстанців. Всі чесні люди світу з непослабною увагою стежили за подіями в Бенісуарії. Генерал Батіс стягував до столиці свої війська. Робітники споруджували барикади.
— Сеньйоре доктор!
Коельо озирнувся на вигук. Кожного разу, коли хтось звертався до нього, він мимоволі тягнувся перебинтованою рукою до капелюха, ніби хотів привітатись з новоприбулим, і щоразу бинт стримував його.
— Що у вас? — Доктор дивився на молоденького хлопчика-партизана, який хвацько виструнчився перед ним.
— Сеньйор! Вас хоче бачити якийсь іноземець. Дивак! Ми спинили його біля головного входу в табір. Він прийшов із двома індійцями-провідниками й відмовляється розмовляти з нами. Каже, що має до вас особисту справу. Пустити?
— Хай іде.
Незнайомець крокував через галявину, мов чорногуз. Сухий, цибатий, в широченному капелюсі, з дорожньою сумкою при боці, він ще здалеку посміхався до доктора.
— Вітаю вас, сеньйоре! — промовив він громовим голосом і, не дочекавшись відповіді, обняв старого Коельо за плечі. — Я давно мріяв зустрітися з вами.
— Моє шанування, сеньйоре! — вражено пробелькотів Коельо, намагаючись обережно звільнитися з могутніх обіймів незнайомця.
— Ван-Саунгейнлер до ваших послуг, — відрекомендувався велетень і відступив на крок від доктора. — Боже мій! Яка зустріч!
Доктор Коельо, не приховуючи подиву, щиро потиснув руку мужньому голландцеві. Він теж чув багато хорошого про Ван-Саунгейнлера і прагнув зустріти його.
Вони розговорилися. У Ван-Саунгейнлера була допитлива натура і гостре око. До того ж, своїм відкритим чесним лицем він зразу ж завоював довір'я. Голландець ходив із доктором поміж наметами, перекидався жартівливими словами з партизанами, брав до рук зброю, кудись цілився в небо. Біля одного багаття він заводив пісню, біля другого встрявав у суперечку, біля третього розповідав якусь кумедну історію. Через якихось чверть години Ван-Саунгейнлер уже знав про всі злигодні й радощі повстанського загону. Доктор Коельо пояснив йому, що чекає звістки із столиці, де теж почалася боротьба. Він не хотів крові й сподівався повалити владу диктатора силою громадської думки. Але справи повернулись інакше, і довелося взятись за зброю.
Розмову перервала поява радянської експедиції. На галявину ступили Крутояр і його супутники. їх супроводжували Орнандо, Мігель і Філіппе. Двоє дебелих пеонів обережно вели під руки розбитого дорогою і нервовим потрясінням Бунча.
Орнандо обняв батька. Той поцілував його в чоло й міцно потиснув руку.
Зі всіх боків почали збиратись бійці загону, вітаючи новоприбулих радісними вигуками.
— Я хочу привітати вас, сеньйоре професор, із щасливим закінченням мандрівки, — звернувся до Крутояра доктор Коельо. — Ваша мужність винагороджена. — При цих словах ватажок повстанців хитрувато зиркнув на голландця. Приклавши до вуст пальця, він наказав Ван-Саунгейнлеру мовчати.
Голландець, нічого не розуміючи, тільки здивовано знизав плечима.
— Я хотів би, — закинув він ніяково, — щоб мене теж відрекомендували вельмишановним колегам.
Професор звів на нього втомлені, червоні від безсоння очі. Згаслим поглядом зміряв незнайомця.
— Сеньйор Крутояр, — сказав Коельо, — не дивуйтеся. Перед вами відомий учений, щирий друг нашого народу сеньйор Ван-Саунгейнлер.
Голландець низько вклонивсь.
Крутояр вп'явся очима в цю загадкову людину, заради якої вони прийшли сотні кілометрів найжахливішими нетрями сельви й через яку їм довелося зазнати стільки прикростей і страждань. Професор взяв у свої важкі мозолясті долоні суху руку голландця й мовчки потис її. йому бракувало сил сказати бодай кілька офіціальних слів привітання.
На галявині запала тиша.
— Ви сумуєте, сеньйоре? — промовив Коельо. — Вас не радує ця зустріч?
Крутояр похилив голову.
— В мій важкий час, друзі, я щасливий бачити вас. Від свого імені й від імені моїх товаришів вітаю вас як мужніх борців за добро й гуманізм. Запевняю вас: ми назавжди лишимось вашими друзями. Даруйте мені мій настрій. На мою батьківську голову впало велике нещастя.
Доктор Коельо хитрувато примружив очі. Він притиснув до грудей свою забинтовану ліву руку й щиро засміявся.
