А вгорі, на вершині Комо, серед хмаровиння і лютих спахалів блискавки шаленів гордий незгасимий вогонь — символ боротьби і перемог.
Вітер ущух. Хмари спливли за обрій. Ранкове сонце затопило землю золотим промінням. Парували дерева, трави, болота, намети бійців, навіть їхня зброя. Сельва оживала після страхітливої нічної грозовиці.
Біля головного намету стояв доктор Коельо і віддавав короткі накази, його гостренька борідка зрідка піднімалась до неба. Чи буде ще дощ, чи ні?
Прискакав на буланому коні зв'язківець із найдальшої лісової застави. На його вимученому безсонням обличчі грала посмішка. Він приніс радісну звістку: йдуть з білим прапором парашутисти.
Через хвилину про це вже знав весь табір. Бракватіста вирішив перейти на бік повстанців. Щоб уникнути сутичок, він вислав наперед парламентера, який мав повідомити передові повстанські пости про миролюбні наміри урядового загону.
Парашутисти вступили на галявину рівно о дев'ятій годині ранку — сто двадцять чоловік склали зброю.
Бракватіста сяяв, розмовляючи з керівником повстання. Він був дуже щасливий з того, що йому вдалося нарешті зустрітися з вельмишановним доктором Коельо. Ех, доктор Коельо! Чого тільки не буває на світі. Все йде шкереберть. Розвалюються всі підвалини державного правопорядку. Негідник Батіс заплямував себе страшними злочинами перед народом, і сеньйор Бракватіста не збирається далі служити йому. Більше того. Якщо доктор хоче знати, він, Бракватіста, одержав учора по радіо повідомлення про призначення його головнокомандуючим всіма збройними силами республіки. Але він рішуче відхилив це призначення. Генерал Батіс — негідник, заради якого він не зробить жодного пострілу…
Доктор Коельо з похмурим виглядом слухав пояснення полковника. Вірив йому й не вірив. Постать Бракватісти була для нього незрозумілою. Ще перебуваючи в еміграції, він чув про те, що цей хвацький офіцер частенько виступав з ліберальними промовами, вимагав пом'якшення тюремного режиму, чим викликав невдоволення генерала Батіса, який, до речі, був по далекій лінії його родичем. Не забулись докторові Коельо і слова полковника, виголошені одного разу на банкеті під час ювілею президента. Бракватіста закликав Батіста рішуче йти шляхом «розумних гуманних дій на користь нації», вчитися господарюванню у «великого північного сусіди» і відновити мир всередині країни.
Полковник ніби вгадав думки доктора Коельо. Солодко посміхнувшись, він мовив не без фальшивої урочистості:
— Я завжди виступав на захист справжньої демократії…
Коельо поглянув на Бракватісту уважним, вивчаючим поглядом.
Але той, ні трохи не бентежачись, вів далі:
— Я навмисне перебував у військах президента для того, щоб стримувати й приборкувати серед нашої зарозумілої вояччини дух жорстокості й розбещеності. Віднині я остаточно пориваю із своїми службовими обов'язками й буду робити все для того…
— … щоб і далі мордувати народ!
Бракватісту немов хто оперіщив нагаєм. Він гарячково озирнувся і побачив Філіппе Россаріо, того самого Філіппе Россаріо, для якого він зберігав у своєму пістолеті «останню кулю».
Філіппе стояв у нього за спиною, могутній, широкоплечий, із зловісним прижмуром очей, і, бавлячись маленькою пістолетною кобурою, що висіла в нього з правого боку на поясі, пропікав полковника своїм поглядом.
— Це ти?.. — зловісно вигукнув Бракватіста, але, збагнувши, що перед ним стоїть вже не його бранець, а один із тих, хто вирішуватиме його долю, здивовано запитав: — Хто ви такий, сеньйор, і яке ви маєте право кидати обвинувачення в обличчя чесного патріота?
Довкола них збиралися солдати й повстанці — зацікавлені, насторожені. Хтось задерикувато гукнув із гурту: «Філіппе впіймав шакала!»
— Філіппе, я не розумію ваших слів! — з неприхованим осудом промовив Коельо, переводячи погляд з розгубленого полковника на свого войовничого помічник ка. — Службове положення сеньйора ще не є обвинуваченням…
Але Філіппе нетерпляче махнув рукою.
— Хай він розкриє свою чорну душу! Хай розповість усім, хто тут стоїть, скільки смертних вироків підписав, перебуваючи на посту голови таємного трибуналу…
— Ви не смієте!.. Сеньйор Коельо! — істерично вигукнув полковник, хапаючи ротом повітря. — Я прийшов до вас із чистим серцем…
Але Філіппе гнівно обірвав його. Він зробив крок уперед, наблизившись майже впритул до полковника, і рвучким рухом підняв свою коричневу, не заправлену в штани, сорочку. Всі, що стояли поблизу від нього, побачили жилаве тіло, гостро випнуті ребра і впоперек грудей, трохи навскіс — смуги. Це були сліди від ударів якимось гострим металічним предметом.
— Не впізнаєте своєї роботи? — спитав надиво спокійним голосом Россаріо, все ще не опускаючи сорочки. — Чи, може, сеньйор Бракватіста забув свого канчука із свинцевими кульками. Ним він частенько захищав «демократію».
Полковник ніби втратив мову. Він стояв безсилий, розчавлений. Спробував був підвести голову, але одразу ж зустрівся з десятками ворожих очей і, мимоволі в'янучи під тими невблаганними поглядами, просичав:
