Як співатиме мені контррозвідник у масці між побоями, «а на войне, как на войне». Тому що там війна — хоча в Києві не хочуть вживати це слово, користуючись евфемізмом АТО.
Я не збирався на війну: все одно не відрізню БТР від БМП. Мене цікавили виключно соціальні аспекти. Настрої, особливо настрої мирного населення. За деякі з записаних цитат я потім вигріб окремих звіздюлін. Як-от «ми молимо Бога, щоб Донбас вистояв».
Бо люди в Ізюмі думають «по-різному», як не раз прокоментують посадові особи: це так м’яко кажуть, що далеко не всі підтримують українську владу.
Сланцевий жах
43-літній Анатолій зі Слов’янського району повертається з заробітків з Москви і вранці не може проїхати через закрите КПП.
— Мне бы только добраться. И будем с женой думать, что делать дальше. Куда мне деваться? Брать детей, жену и снова все начинать с нуля.
У нього троє дітей. Він десять років тому переїхав під Свято-гірськ із Донецька через екологічні причини. Анатолій, як колишній екологічний активіст, вважає, що «Слов’янськ повстав» через плани видобувати поруч сланцевий газ:
— Правда, потом сюда действительно несколько российских диверсантов пробралось, — каже він. — Но сначала все было из-за сланцевого газа. Протестовать еще при Януковиче начали.
— А при чем тут нынешняя власть? — я не розумію його логіку.
— Так они ж сказали: нам российский газ не нужен. А если здесь начнут добычу — по Донцу пластмасса потечет вместо воды, — переконує мене він.
Після початку АТО в Ізюмі з’явилися люди зі Слов’янська. За даними райдержадміністрації, таких у місті близько двохсот. Крім того, люди виїжджають самостійно й не звертаються по допомогу. Я бачив в електричці кількох, які їхали в село до родичів. Ще інші мають дачі вздовж Донця й переїхали туди. Проблем із виїздом зі Слов’янська для цивільних — практично нема: на КПП, як я був свідком, лише перевіряють документи й багаж.
У багатьох ізюмчан, з якими я говорив — є родичі в Слов’янську.
— А что нам о них думать, — відповідає 49-літній Юрій на моє запитання про ставлення до ДНР. — Мы такие же, как они.
— Вы с оружием не воюете, — заперечую.
— Это да, — чухає голову Юрій і замовкає.
Армія, як армія
Я запитую в Ізюмі знов і знову, як ставляться до армії. Негативно ставляться переважно люмпенізовані люди, інтелігентніші ж кажуть:
— А как к ней относиться? Армия, как армия. Это правительство мы не любим.
Попри нелюбов до Києва, агресії місцевого населення до солдатів на місцях практично не помітно. Їх переважно жаліють: «вони тут не з власної волі». Жінки називають солдатів «солдатики». За це записане слово мене потім теж окремо битимуть контррозвідники: вони вважатимуть його ознакою не ніжності, а сарказму.
Юрій Шелест, керівник апарату Ізюмської райдержадміністрації, підкреслює: коли оголосили про потребу допомогти армії — люди принесли багато їжі й одягу:
— Просто тих, хто проросійські — більше видно, вони вважають за потрібне висловитись, — каже мені він. — А проукраїнські люди більше роблять, ніж говорять.
Самих солдатів у місті було мало. Один із тих, з ким вийшло поговорити, просив знову згадати про відому тему 95-ї житомирської бригади десантників: мовляв, за документами вони перебувають на навчанні — а по факту тут, на передовій. І гинуть. Того дня загинуло ще двоє.
Серед інших, із ким я встиг поговорити до затримання, настрій бойовий. Стверджували, що досі не зачистили місто лише тому, що не було чіткого наказу. «Але там Чечня», — казав один з десантників-контрактників. На прохання уточнити сказав: «Ну, там є чеченці. І взагалі...»
Не всі бойові. Один просив назвати його прізвище, бо він давно мав бути комісований, у нього маленька дитина — двох років нема. Я дивився на нього, й хотілося плакати від безсилля: він думає, що я можу йому хоч чимось допомогти?
«Правосєки» в погонах
Вранці КПП було закрите, і я встиг обійти весь Ізюм. Інтерв’ю в райдержадміністрації, vox populi на вулицях. Побував навіть на вході в найцікавішу частину — в місті пустили чутку, що там «Правий сектор». Попри «секретність», усе місто знає, де розташовані підрозділи українських сил. Мене провели прямо до спорткомплексу за заростями кущів у глибині парку.
Звісно, «Правий сектор» виявився брехнею. Там стояли полтавські міліціонери — звичайні оперативники та ППСники. Ввечері вони часом виходять у парк, у майках і капцях, п’ють пиво, жують сємки. Багато хто підкачаний і з короткою стрижкою. В Києві таких, не розбираючись, записали б у «тітушки», ну а тут — «правосєки».
Солдатики — народ дружний
КПП відкрили, але автобус на потрібне село так і не пустили. Село спеціально не називаю, хоча на місцях все одно всі все знають. Поїхав на таксі. Думаю наївно: поспілкуюсь із селянами, потім ще раз — учетверте — подзвоню прес-секретарю, підійду до КПП табору, поговорю з солдатами, потім посплю — і назад.
Наївно маю номер телефона сільського голови, сільський голова мене селить. Лишаю речі у хазяйки. Говорю з селянами.
