Цікаве ставлення до армії. З одного боку, крім, власне, голови, селяни проти того, щоб тут стояли солдати. У них діти в дитсадку (між іншим, обладнаному пластиковими вікнами за спільною програмою Євросоюзу та ООН), а поряд тепер постійно стріляють. У багатьох, знову-таки, родичі у Слов’янську й районі. З іншого боку — солдатам, знов-таки, носили їжу в перші тяжкі часи. Дівчата й розлучені жінки з солдатами фліртують.
— Ты смотри, — застерігає одна жінка іншу, розлучену. — А то солдатики — народ дружный. Один слезает, другой залезает.
Та сміється в кулак. Ввечері у неї побачення на каву.
— К тебе? — питає подруга.
— Нет, на кофе вон там, — показує на сільмаг. — На кофе, все по-честному.
Навпроти сільради — звісно, сільський магазин. І там на терасі є солдати. Звісно, йду до солдатів. Чого мені боятись? У мене паспорт із західноукраїнською пропискою і журналістське посвідчення, я на «правильному» боці. Я поселився через голову сільради — найбільшу місцеву владу. Я попереджав прес-секретаря, що приїду в село, і не отримав заперечень. «Працюйте за власною програмою, тільки не потрапляйте в незрозумілі ситуації, як такі-то і ще отакі-то», — сказав мені він. «Не знаю, про що це він, — подумав я тоді, — але я ж нікуди не лізу».
Не всі солдати в сільмагу виявляються такими, як належить солдатам. Дехто нетверезий. «На щастя, всі без зброї», — доповідатиме потім старший патруля. Мене патруль загріб разом із солдатами прямо біля магазину як «незрозумілого». Солдати зараз, як заявить мені командир, котрого я не бачитиму через замотані очі, перебувають під трибуналом за порушення дисципліни у воєнній обстановці. Бо обстановка воєнна. В нудні години, які я провів в Ізюмі, у Слов’янську й навколо нього гинули люди, про що я тоді не знав.
«Журналісти — це жирні зелені мухи»
Військовий патруль забрав мене в машину «за компанію» з солдатами. Командир патруля спершу думав вигнати мене, тоді передумав — забрав документи й посадив знов у машину. Я записав це в плюс нашій армії: справді, як це — не перевірити?
На КПП забрали фотоапарат і телефон. Теж логічно. Зав’язали очі й повели. Теж логічно: щоб не бачив, як розташований табір. Я сказав, де зупинився і якому з прес-секретарів дзвонив. Думаю, зараз перевірять і виведуть назад. В рюкзаку, який залишив для безпеки (щоб не думали, що там зброя) є додаткові посвідчення спілки журналістів та військовий квиток. Все так легко перевірити.
Чомусь місце, куди мене привели, серед знаючих називається «яма», хоча це було підвищення. Схоже, машина. І чую, що крім мене в ній є ще хтось. Дихає. Мене попередили:
— Не розмовляти, а то буде застосовано фізичну силу.
Коли мене вивели і вперше вдарили, я навіть не зрозумів.
— У меня гибнут ребята! — пояснив мені голос.
В наметі мені розв’язують очі. Навпроти — люди в масках, з автоматами, ножами. Починається допит. Дивна гра: з одного боку, не вірять, що я журналіст, і питають, хто мене завербував. З іншого — окремо б’ють за журналістику.
— Это журналисты виноваты, что гибнут мои ребята. Знаешь, как это происходит? Появляются идейные, как ты, и начинают раскачивать страну, — як потім виявиться, це про Майдан. — И журналисты. Если бы не журналисты, ничего этого бы не было. Это из-за тебя гибнут мои ребята.
Все звідкись знайомо: щоб виправдати жорстокість, тебе роблять особисто винним.
Це не все. Щоб виправдати її, людину треба дегуманізувати (за розумні слова мене теж окремо битимуть). Дегуманізувати — значить зробити «не-людиною».
— Знаешь, есть такая жирная зеленая муха. Говорят, она чует труп за сорок километров. И журналисты такие. У меня как только гибнут ребята, так сразу появляются журналисты. Ты сюда приехал делать имя на смерти моих ребят. Ты сначала сделай что-то для страны, а потом начинай писать.
Які закони?
В якийсь момент, лежачи на землі після того, як мене збили з ящика ударом берца в живіт, я таки запитав:
— Ви ж працюєте на українську державу. Тут що, закони не діють?
— Какие законы? Тут наших ребят убивают!
І водночас не залишає відчуття, що все відбувається за інструкціями. Просто це інструкції воєнного часу замість мирних законів. Просто нам не кажуть, що тут війна: її називають АТО.
Б’ють без садизму, дозовано і так, щоб нічого не зламати: по вухах, по животу, по вилицях, по шиї. Все інше — залякування. Лякають відрізанням вух, відрізанням сосків. Стріляють над вухом. Змушують за три секунди відповісти, «хто тебе завербував», із дулом пістолета в роті.
І ти все розповідаєш. Якби було що — розповів би все. І про ФСБ розповів би, і про ГРУ розповів би. Пройшлися по біографії, й виявилося: можливо, я працюю не на Росію, а на ЦРУ. Як-як називалась та книжка Едварда Саїда, яку ти переклав на західний грант? Ах, «Гуманізм і демократична критика»? Окремий удар за «гуманізм» і окремий за «демократичну».
