— А сейчас ниче, вкололи два обезболивающих.
Старші родичі курять і мовчать.
Родимки завеликі
— Я лежу в палаті № 2, — каже по телефону Тарас Ковалик із добровольчого батальйону «Айдар». — Четвертий поверх, як заходите, від сходів ліворуч.
Тарас, родом з Тернополя, за професією — кухар. Працював офіціантом, але звільнився під час Майдану. Був одним із сотників 15-ї сотні Самооборони. Хотів вступити до 2-го батальйону Нацгвардії разом зі своїми — але не встиг: надто довго проходив медкомісію, щоб довести свою боєздатність.
— Кажуть, от у тебе родимки завеликі... Я плюнув на це все, сказав, о’кей, буде час — приїду займуся цим. Поїхав і почав шукати інші варіанти, яким чином можна поїхати на схід. Твої хлопці воюють — а сотник собі просто сидить.
І Тарас, дізнавшись про набір майданівців у батальйон «Айдар» — тоді він називався просто в/ч 0624, — у середині травня поїхав на Луганщину під Старобільськ, незважаючи на білий квиток. Пройшов місцеву медкомісію, а юридичні питання вирішив дооформити потім.
— Я так і не встиг вирішити всі ці питання, мене підстрелили, — засміявся Тарас.
По факту це були крики
Допомогу Тарасові, попри неясність із військовим квитком, надають без жодних проблем. У Тараса прострелені м’які частини ноги, пошкоджені судини та сухожилля. Коли підстрелили, спершу відчув тільки оніміння й лише потім побачив кров.
— Почав давати знаки... ну як, по факту це були крики, що поранений. Вколіть мені знеболююче, бо я не доїду. Якби я втратив свідомість, то ймовірність того, що мене б довезли, була б набагато менша. Особливо на БМП, я би просто злетів. Водій БМП не скидає швидкості, бо він знаходиться під вогнем. Заборонено зупинятись.
Тарасу на ходу вкололи знеболювальне, на блокпосту перев’язали, потім довезли з-під Щастя до Старобільська, де першу операцію провів хірург «Айдару»:
— Руслан. Йому самому кінчик носа відстрелили.
Ефка в руці
На запитання, що з пережитого було найважче, Тарас замислюється. Починає говорити — не про себе. Спершу збивчасто, а потім дедалі швидше він говорить про цивільних:
— У цьому найгірша трагедія... Війна — дуже брудна штука... Вискакує якийсь, вибачте, довбо**б... А хто знає, хто він? Кажеш йому. А воно все одно лізе... Бог суддя, і все одно... Якось розказували, в одного, і вроді цивільні номера машини, і машина без зброї — а ефка (граната Ф-1. —
Навіть якщо ти дитина. І тоді знімається відповідальність повністю моральна і юридична з військових... Хоча практично ми робимо все правильно. Ми робимо за законами воєнного часу... Ми діємо максимально лояльно. Ми нікого не чіпаємо, ми ніколи не стріляємо в сторону житлових будинків, ми, навпаки, стараємося відтягнути вогонь на себе, відійти вбік...
Тараса перепиняє прихід знайомої, яка занесла малини та смородини. Це його відволікає. Через кілька хвилин він повертає обличчя до мене, вже іронізуючи:
— А то люди вірять, що ми у Щасті стріляли в усіх чоловіків... Що ми якийсь елітний підрозділ... Люди вірять в це. Приходиш у Щастя, питаєш: «Що, реально відстрелювали?» Вони такі: «Ну що ви, дурні зовсім?» А питаєш: «А ви вірите, що у Слов’янську спец-снарядами стріляють і випалюють будинки?» — «У-у-у, віримо». Отакі люди, просто.
І всьо, повисла
На каталці привозять худого чоловіка, у якого в плече та передпліччя встромлені металеві прути. Рука зафіксована металевою конструкцією. Передпліччя перемотане.
Чоловік швидко встає з каталки й піднімає брови, апелюючи до всіх присутніх:
— Сказали б мені з утра, що ні пить, ні їсти.
Санітарки щось винувато кажуть і виходять.
Худий чоловік знизує плечима. У нього світлі очі.
Це Микола Боровин, 43-літній сільський фельдшер з Тростя-нецького району Вінниччини. Йому мали робити чергову операцію на роздробленому передпліччі, але не попередили, щоб не їв. Тепер треба чекати: поки що не можна робити наркоз.
Миколу разом із кількома знайомими фельдшерами з району призвали на початку квітня. Він сержант запасу. Показує радянський військовий квиток: демобілізувався в 1991 році.
З бази в Житомирі вінницьких фельдшерів спершу відправили до військових у Генічеськ на Херсонщину — тоді саме боялися вторгнення росіян з боку Криму.
— А вже потім звідти, колонами, стали відправляти на Донбас.
Микола щойно потрапив у Донецьку область — і колона, в якій він їхав, потрапила в засідку під селом Крива Лука Краснолиманського району. Це за 15 кілометрів від Слов’янська.
