Третьи безымянные взялись организовывать точки бесплатного питания для тех горожан, которые оказались на грани выживания — таких около трех тысяч человек. Пока что в Донецке практически нет мест, где люди, лишившиеся средств к существованию, а некоторые и жилья, могли бы поесть. Похоже, власти об этой проблеме тоже не задумываются, оставляя ее на плечах немногочисленных волонтеров. Радует, что это начинание уже поддержали некоторые украинские предприниматели и неравнодушные граждане.
Все эти безымянные волонтеры и партизаны оказались серьезной опорой для людей, ставших заложниками войны. Поэтому донецкие партизаны, несмотря на опасность, не уезжают.
— Мы просто не можем себе позволить уехать, потому что понимаем, что без нас кто-то может погибнуть, — говорит волонтер Евгений. — Дети останутся без нормального питания, старики — без поддержки. Нам просто совесть не позволяет оставить их тут одних.
— Главное, пусть АТО закончится как можно скорее, — говорит Татьяна, показывая мне подвал, в который она периодически спускается во время обстрелов. — Чем дальше, тем сложнее нам работать и скрываться. Но мы будем до последнего, правда.
«Чума на оба ваших дома»
Інтерсіті Київ—Дружківка (колишній Київ—Донецьк) їде практично прожній. Я зустрічаю свого давнього друга. Він із Краматорська. Батьки не тікали. Тільки-но в місто увійшла українська армія — друг повіз туди доньку.
— Конечно, все рады, что ДНР ушли, бо теперь не стреляют, — каже він про настрої своїх знайомих на звільнених територіях. — «Ополченцев» уже ненавидели — ждали, когда уйдут. Но и к Украине осталось много озлобления. Типа, «чума на оба ваших дома». Ну, это я образно. Но если бы была графа «против всех», многие бы так голосовали.
Мій друг поїхав до себе, а ми з фотографом зійшли у Слов’янську й одразу поїхали в мікрорайон (селище) Семенівка, де найбільші руйнування. Бо центр Слов’янська зруйновано хіба що місцями.
Слов’янськ напередодні Дня Незалежності України виявився пофарбованим у синьо-жовте. Поверх свіжої фарби на зупинках де-не-де ще свіжіші графіті «Л.С.Л.Б.» або «НАТО вон!» Деякі з біл-бордів «Спасибо украинской армии за освобождение Славянска» заляпані фарбою. Більшість висять чисті.
— Вас тоже покрасили? — каже по мобільному молода дівчина. — Ну, обалдеть.
На повороті на Семенівку повна жінка років сорока накидається на нас із фотографом майже з кулаками:
— А зачем вы приехали? Все ходите и ходите! Придут, поулыбаются, поснимают — а толку никакого! Что толку с вами общаться? Чем вы нам помогли?
Її звуть Лєна. Вона потім півдня водить нас Семенівкою.
— Ви вибачте, що я вас так обгавкала, — скаже вона потім українською.
«Зате жопи чисті»
Лєна водить нас із фотографом від одних до інших знайомих: на районі всі всіх знають. Практично в усіх від обстрілів постраждали будинки. У декого — розбомблені вщент. Багато людей не повернуться. Дехто, кому нікуди піти, живе з дірявими стінами та стелями, з целофаном замість вікон. Люди зі страхом чекають холодів. Котельня розбомблена, опалення нема, електрика така, що лампочки ще тягнуть, а електроприлади — ні.
Печальна Лідія Анатоліївна залишилася сама у двоповерховому будинку на кілька квартир.
— Сегодня вроде праздник, а у меня траур. Пустой дом, пустой двор.
У гуртожиток сім’я не переїжджає принаймні до холодів: місце проживання надали, але треба платити по 220 гривень з людини, а у неї в сім’ї п’ятеро. А працювали в психлікарні, яка розбомблена. Лишилися без роботи. Лідія Анатоліївна сподівається хоч на якесь чудо:
— Нам нужна помощь. Стройматериалами. Шифер, окна. Ну ладно окна. Но хоть крыша чтоб была. Вроде приезжали какие-то активисты с Киева. Может, вернутся, а? Толковые были ребята.
Більшість селища нічого й не чула ні про активістів, ні про серйозну допомогу. Ми потрапили потім на «стихійний мітинг», де мешканці не знали, що ми журналісти:
— Приїжджали якісь німці, — саркастично розповідає одна з потерпілих жінок іншій. — Питали адреси. Прислали по пачці памперсів!
— Без хати, зате жопи чисті!
Між іншим, більш ніж половина жителів Семенівки розмовляє українською мовою чи суржиком.
«Саме страшне — це проволока»
Щоб подивитися на реакцію, одного разу я заявляю двом жінкам:
— Але дехто каже: «Чого їм допомагати, вони ж підтримували сепаратистів?»
Дві жінки за це ледь не зіштовхують мене з високого ґанку:
— Хто підтримував? Вони самі по собі, ми самі по собі!
— А що ти зробиш, коли приходять люди з автоматами?
Практично весь мікрорайон тепер стверджує, що з бойовиками навіть не спілкувались:
— Кто их поддерживал, тот был уже среди них, когда в Семенов-ку пришли. Ну, здороваешься, если знакомый. А большинство — сами по себе. Мы ни за что пострадали. Я убежала в первый же день, как стрелять начали.
