В натовпі починається те, що в інтернеті називається «срач у коментах». І ось тут, коли ніхто не знає, що ми журналісти, я бачу справжній рівень озлоблення людей, яким не допомагають.
— Одні нас «захищали», другі нас «визволяли»! — кричить одна з жінок. — Тепер третій нам «помагає»!
— Очєрєдний, хоче заработать на нашому горі!
— Пообіщають і поїдуть!
— Опять «ополченцы» придут и опять нас бить начнут!
— Корочє, ти поняла, — тихо каже одна жінка іншій. — Восста-навлюєм свої хати самі...
«Ось мой враг!»
По дорозі з Семенівки в центр ми знайомимось із психологом Оксаною. Вона місцева, але розмовляє не як мешканці Семенівки, а дуже літературною українською мовою. Як і можна було припускати, це людина, яка перейшла на українську з принципу. Оксана вживає, наприклад, такі слова як «долілиць».
— Мені тут гидко. Я себе тут більше не бачу! — каже Оксана.
Попри те що настрої у Слов’янську в останні місяці помінялись, Оксана згадує, як була змушена тікати в часи, коли містом заправляв Стрєлков.
— Почалося з того, що в автобусі я починала сперечатись — і от уже весь автобус проти мене. До смішного доходило, коли якась жінка, яка сама трьох слів російською зв’язати не може, показує на мене пальцем і каже: «Ось мой враг!»
— Але ж тепер це змінилося.
— Тепер міжчасів’я. І чим ми його заповнимо, незрозуміло. Але я вже не маю сили працювати для цих людей.
Оксана вважає, що хоча нині люди на площі святкують День Незалежності, вони не є такими вже переконаними патріотами.
Поряд, на центральній площі, великий натовп, який прийшов святкувати День Незалежності.
Ленін, одягнений у синьо-жовту хустку. Люди з синіми й жовтими кульками. Сцену, де виступають колективи самодіяльності, охороняють українські військові. До них підходять деякі слов’янці і просять сфотографуватись разом. Багато дітей.
Багато видно і молоді, яка просто прийшла «посвяткувати».
«Скоты ненавидят логику»
— Многие из тех, кто сейчас на площади, — это аморфные, — вважає Віктор. — Если бы мы вошли в состав России, они праздновали бы День России.
Віктор каже про більшість людей те саме, що раніше проук-раїнська Оксана, але Віктор із протилежного «табору». Він — прихильник ДНР. Зустрітись із ним вийшло через наявність спільних друзів і в напівконспіративній обстановці.
— Давай только так, — починає розмову Віктор. — Я доверяю нашему Ване, значит, я доверяю тебе.
— А есть причины бояться?
— Моих друзей уже забирали с мешком на голове.
Віктор сподівається на повернення «ополченців» — він думає, що це можливо:
— Есть такие строки: «И даже когда отступаем, это мы идем вперед».
Сам Віктор не пішов в «ополчення» тому, що він інвалід. Віктор каже, що проДНРівських поглядів досі дотримується половина його знайомих — але інша половина або, як він каже, «амофрні», або «за Украину». Віктор толерантний і каже: «ополченцы против армии», «ДНР против правительства». Жодного разу не вживає слів «хунта», «карателі» — не відчувається нетерпимості й у його риториці й інтонаціях загалом.
Водночас зі сподіванням на повернення «ополченців» Віктор виступає за припинення вогню й за переговори.
— А с кем?
— Как с кем? Захарченко.
Я навіть не відразу розумію, що йдеться про чергового «лідера» ДНР.
— Может, с Путиным лучше?
— С Путиным Порошенко и так будет говорить. В Минске.
Віктор розмовляє дуже спокійно. Це людина з вищою освітою, він часто цитує філософів і каже, що погляди свої будує строго логічно.
— Есть такая притча: Аристотель, придумав законы логики, на радостях принес в жертву богам сто быков. И с тех пор скоты ненавидят логику.
Віктор цим нагадує мені знайомого, який теж постійно посилається на логіку, але при цьому дотримується протилежних із Віктором поглядів. Адже логіка виходить із базових припущень. Наприклад, Віктор знає, що серед «ополченців», які воюють на Донбасі, є серби-монархісти, але не бачить у цьому нічого поганого:
— Ну, ведь если мы исходим из единства русского мира...
Справді, питання лише в тому, з яких засад виходити.
Тим часом «аморфне», тобто мирне населення продовжує — хто святкувати День Незалежності, а хто просто святкувати.
Пізно ввечері на вокзал в’їжджають понад десяток машин, які сильно сигналять. Стікається натовп. Хтось тиснеться до стін. Дехто відверто нервує. Якісь люди хаотично бігають. Какофонія клаксонів. Менти, які щойно були тут, розчинилися за білими колонами вокзалу.
Хто це? «Скажемо так, терористи»? Чи «скажемо так, наші?»
На кожній машині по букві. Машини сигналять. Тривожно.
«Б У Д...» — Будуємо?
«Б У Д Ь М О... Е...» — Будьмо єдині?
В’їжджає решта машин із рештою букв — і всі розслабляються й сміються.
«Будь моей женой».
— Мі-мі-мі! — каже мені фотограф.
