Водномить його припинили пускати в усі громадські заклади в містечку. Заправка й поштове відділення зрештою змушені були погодитися обслуговувати його (після Гленнового наказу), але всі розрахунки робилися без зорового контакту. Дуже скоро плітки дійшли до вух його наймитів, і вони один по одному звільнилися. Він змушений був пропонувати вищу платню за нижчу кваліфікацію, і все одно не міг знайти заміну. Він самотужки не міг упоратися з усією худобою, тож довелося скоротити поголів’я. Його звичні об’їзники пасовиськ не відповідали на дзвінки і згодом зізналися, що їм погрожували бойкотом, якщо вони матимуть справу з ним. Хоча вони й так не збиралися цього робити. Який гівнюк може лишити людину помирати? Довелося шукати допомогу далеко від дому й платити набагато більші гроші за набагато меншу роботу.
Якось уранці, за кілька місяців по тому, як це сталося, Нейтан прокинувся від дивної тиші в маєтку. Він лежав, стривожений і збентежений, і тут до нього дійшло. Він був цілком один. Жодного робітника. Нічого, крім перешкод у рації. Нейтан утупився в стелю. В радіусі кількох годин їзди в усіх напрямках від нього не було жодної людини. Він цілком і повністю був покинутий напризволяще.
Зандер старався не дивитися на могилу, натомість перебираючи вміст Кемеронового бардачка. Обидва копи вже його оглянули, а от Нейтан його не відчиняв. У бардачку все було дуже організовано й практично. Так само, як і в усьому господарстві під функціональним Кемовим керівництвом, подумав Нейтан з натяком на гіркоту.
— Є там щось цікаве?
— Та ні, — похитав головою Зандер. — Але, схоже, він збирався навідатися до ретранслятора. У нього тут інструкція з його ремонту.
— Справді? — Нейтан узяв її. Покрутив у руках. — Може, це для відводу очей? Щоб ніхто не здогадався, що насправді він планує їхати сюди?
— Може, — сказав Зандер. — Але тут багато інформації. Він роздрукував інструкцію й відмітив усі інструменти, які приготував.
Нейтан нахмурився.
— Може, він дорогою передумав?
Нічого не відповівши, Зандер знизав плечима: його очі тепер були прикуті до Гарі й Баба.
Нейтан спробував подзвонити Ільзі. Він довго тягнув, боячись того, що їй могли наговорити, і сам не знаючи, що їй сказати. Мабуть, «не вір найгіршому». Але чому б їй не повірити. Це ж правда.
Він навіть шукав її очима на тих жахливих місцевих зборах і відчув водночас полегшення й дивне розчарування, що її не було. Заки нарешті він набрався мужності й подзвонив у паб під час її звичайної зміни на вихідні, минуло вже кілька тижнів. Відповів менеджер. Він упізнав Нейтана по голосу і сказав: якщо він ще раз побачить його чи почує, то не в поліцію телефонуватиме, щоб допомогла вирішити проблему... Нейтан зрозумів натяк?
Нейтан зрозумів, але все одно поїхав у місто на наступні вихідні, а потім ще й на наступні. Спробував вирахувати, які двері в гуртожитку можуть належати Ільзі, й просунув під них записку. Він і не знає, чи отримала Ільза ту записку. Якщо й так, він від неї більше не чув. Нейтан раз у раз паркував машину в сутінках подалі від дороги і з безпечної віддалі дивився на освітлені вікна пабу. Зайти не міг, але не їздити сюди теж не міг.
Він ще довго так робив у наступні роки, приїжджаючи туди, може, раз на шість місяців. Просто щоб почути інші голоси, окрім власного голосу в голові. Паркувався в темному кутку, дослухаючись до приглушених балачок, а іноді до музики, яка линула з пабу. Більше він так не робить. Минуло майже десять років, тепер він уже й не певен, хто буде в барі й чи впізнає його хтось узагалі. Але Нейтан підозрював, що його ім’я люди пригадають. Схоже, історію продовжують переказувати. Він перетворився не більш як на застереження.
Одного вечора, невдовзі по тому, як це все сталося, він побачив, як з пабу виходять Кемерон і Баб, сміючись і потискаючи руки кільком хлопцям, які при зустрічі дивилися крізь Нейтана, не помічаючи. Відтоді, як вибухнув скандал, Нейтан старався триматися подалі від братів. Вони не дорікали йому вголос, але він знав, що його вчинок заплямував і їх. Він тримався подалі, щоб їм не довелося просити його про це.
Він спостерігав за братами під пабом, і перше відчуття, що його зрадили, змінилося на інше, обережно-оптимістичне. Але дзвінок від Кема, на який він так сподівався («Агов, приятелю, я все залагодив. Усе пояснив. Вони зрозуміли, що ти шкодуєш»), так і не пролунав. За тиждень Нейтан знову приїхав під паб і побачив те, на що — як він збагнув — він весь цей час і сподівався.
Ільзу, яка закінчувала зміну, освітлював єдиний ліхтар. Нейтан уже поклав руку на клямку дверцят і приготував недоріке вибачення, коли слідком за нею з пабу вийшли менеджер і двоє скотарів, розмовляючи між собою, поки вона замикала двері. Вони затрималися на вулиці, коли вона вже пішла, і Нейтан змушений був провести її очима, відчуваючи гіркий і гострий жаль. Після цього він, проковтнувши гордість, прямо попросив Кемерона замовити за нього слово в пабі.
