— Баб сам. Він це любить. Гроші любить, — швидко додала вона. Міська рада платить тридцять доларів за кожну шкуру динго, принесену в дільницю: Гленн їх лічить і заповнює папери.
Ліз зітхнула.
— Баб нормально тримається — як тобі здається?
Нейтан пригадав, як брат стояв у темряві, поливаючи струменем сечі землю.
— Не знаю. Баб — це Баб.
— Тобі не здалося, що він почувається гірше?
— Як по щирості, він такий самий, як завжди.
Ліз поглянула на землю поряд з Карловою могилою.
— Ніколи в житті я не думала, що тут ляже Кемерон. Не можу припинити перебирати в голові події. Де я повинна була вчинити інакше.
— Не муч себе. Мабуть, так і так нічого не можна було змінити.
— А від цього стає ще гірше, — похитала головою Ліз. — І навіщо тільки я пішла того ранку кататися! Але хтось повинен був виїздити кобилу Софі... Вона її скинула, Софі тобі розповідала?
— Вона казала, що впала.
— Не певна я, чия це провина — її чи кобили. Софі цього року готується до змагань, але матиме проблеми, якщо не зможе контролювати кобилу. Я вирішили, що слід перевірити, як та поводиться під час виїзду, але, можливо, якби я не поїхала... — Ліз не договорила. В її очах стояли сльози. — Може, якби я сіла з Кемероном і нормально з ним поговорила... От ти пам’ятаєш, про що ви двоє розмовляли останнього разу?
Нейтан спробував пригадати.
— Мабуть, про наведення мостів.
— Справді?
Побачивши її обличчя, Нейтан мало не розсміявся, збагнувши, що вона його неправильно зрозуміла.
— Я не про те. Мав на увазі реальний ремонт мостів. Як ми з Кемом поділимо витрати.
— А! Ну звісно, — вона опустила погляд. — Дзвонив Стів з клініки. Тіло віддадуть за пару днів, хіба що розтин виявить, що він помер не від зневоднення, а від чогось іншого. Якщо хочемо, зможемо влаштувати похорон у середу.
— На святвечір? Так рано?
— Або тоді, або доведеться чекати до нового року. Ільза сказала, що не знає, як краще, тож я вирішила, що зробимо на святвечір. Краще з цим покінчити, подумала я, — вона відвернула напухлі очі до будинку, до вікон дівчачих спалень. — Як гадаєш, я правильно вирішила?
— Гадаю, правильно. Вибір невеликий.
— Тоді слід сповістити сусідів.
— А вони приїдуть? Напередодні Різдва?
— Звісно, приїдуть, — у голосі Ліз прозвучала різка нотка.
Нейтан знав, що це таки, мабуть, правда. Люди любили Кемерона, а навіть якщо й не любили, всі завжди стараються вшанувати померлого. Похорон — одна з небагатьох подій, яка могла виманити його матір з маєтку. Переважно ховали місцевих, у радіусі одного дня їзди, але кілька місяців тому вона полетіла аж у Вікторію на похорон до свого брата.
Нейтан практично не слухав, коли мама подзвонила сказати, що дядько помер. Малкольм Дікон помер від інфаркту в сімдесят один рік. Нейтан не вдавав, що йому не байдуже. Він бачився з дядьком лише раз, двадцять років тому, на похороні його доньки. Тоді на похорон поїхали всі троє братів, бо їх примусила Ліз.
«Це ваша двоюрідна сестра», — сказала вона й цим залагодила справу. Карл прямо відмовився їхати і був просто приголомшений, коли це не перемінило планів дружини. Натомість Ліз і хлопчики спершу здійснили переліт, потім довго їхали машиною аж до самої Ківари, якоїсь глухої діри в дупі штату Вікторія. Коли вони приїхали, Нейтан одразу зрозумів, чому мама втекла звідти буквально того самого дня, коли їй стукнуло вісімнадцять. Містечко було більше за Баламару, але щось у цьому місці було нездорове. Місцеві, слабаки, тільки те й робили, що нарікали на спеку, а брати Брайти гуляли в сорочках на довгий рукав, насолоджуючись прохолодою.
Родина вистояла заупокійну службу по дівчині, якої ніколи не бачила, в оточенні незнайомців. Нейтан знав, що його сестрі сімнадцять, вона була всього на кілька років молодша за нього, але, побачивши труну, здивувався, якою юною раптом здалася сестра. Ближче до переднього ряду сиділо двоє хлопців і дівчина такого самого віку; видно було, що вони приголомшені й не можуть у це повірити. Баб, якому на той час було вісім, схлипував у долоньки, наче знав сестру.
Після служби Нейтан, Кемерон і Баб затрималися, спостерігаючи за холодним возз’єднанням Ліз із братом. Поряд вештався кузен по іншій лінії, витріщаючись на них затуманеними очима людини, яка тяжко пиячить. Він здавався повним козлом, і Нейтан радий був, що він тримається подалі. Пізніше парубок бовкнув щось таке, що засмутило Баба, то Нейтан і Кем затисли його в кутку туалету й трохи потовкли. Не дуже, це ж бо був похорон, а вони не звірі якісь, але достатньо, щоб він запам’ятав. Коли йшли з поминок, мама похитала головою і щось буркнула собі під ніс.
«Що таке?» — спитав Нейтан.
«Нічого. Просто слід нам було подбати про бідолашну дівчину».
Щойно все закінчилося, вони тої-таки хвилини виїхали з містечка: вочевидь, Ліз не мала наміру лишатися навіть на одну ніч у фермерській громаді, в якій виросла. Той рік був наче позначений смертю. За кілька місяців довелося видобувати Нейтанового тата з-під груди потовченого металу й ховати його в дальньому кутку двору.
