У цю мить Нейтан почув звук. Не в телефоні. Щось із цього боку, ледь чутне в нічній тиші. Може, Гарі? Вікно поруч з Нейтаном було як чорний квадрат. У шибці Нейтан не бачив нічого, крім власного віддзеркалення.
— А Дженна точно ще на Балі? — запитав він. Знову почув звук і озирнувся через плече. Може, це в будинку? Нейтан затамував подих. Знову якесь слабеньке «гуп». Ні, це знадвору. Він ще раз обернувся до вікна. Нічого так і не було видно.
— Так. І зовсім не хоче повертатися в нашу холоднечу. Уявіть, вона каже, там навіть
— Справді? — Нейтан визирнув у чорнильну темряву. — Що ж, дякую за допомогу.
— Нема за що. І дякую вам за те, що зацікавилися «Північними квітами»!
Нейтан повісив слухавку. Двір за вікном був чорний. Нічого не рухалося. Нейтан почекав хвилину, другу. Нічого. Він уже збирався відвернутися, коли знову почув звук.
Нейтан вийшов у темряву й дочекався, поки очі призвичаяться до слабенького місячного світла. За спиною рипнули двері чорного ходу, й він зачинив їх. Він терпляче стояв і чатував.
Приглушене «гуп».
Нейтан рушив навколо будинку на звук. З-під дверей гаража просочувалося світло — неяскраве, одначе його виявилося достатньо, щоб знову засліпити очі. Нейтан повільно підійшов, вмовляючи себе не дуріти, але все одно ступаючи дуже тихо. Потилицю він упізнав одразу. Вона наполовину застромилася в шафу, й у світлі «гасниці», яка насправді працювала на батарейках, її обриси здавалися чіткішими.
— А я собі вже подумав був, що це мій шанс піймати на гарячому злодія, про якого торочила Ло, — мовив Нейтан, прихиляючись до дверей. Голова обернулася, й Зандер звів погляд.
— Що таке? — кивнув Нейтан на шафу, в якій копирсався Зандер. — Не міг заснути?
— Не міг, — підвівся Зандер і витер руки об джинси. — Все не викину з голови слова Ло про те, що дядько Кем щось шукав.
— Софі каже, вона могла переплутати.
Зандер провів рукою по чолу, залишивши брудний слід.
— А що про це каже Ільза?
— Не знаю. Вона зі мною про це не дуже й говорила.
— А, ясно. Я думав, може, поговорить.
Нейтан підтягнув тріснуте пластикове крісло й сів. Судячи з усього, гараж виконував додаткову функцію Кемеронового прихистку: тут були і стелажі, і пошарпаний письмовий стіл у кутку.
— То ти щось знайшов?
— Ні. І зовсім не полегшує справи, коли не знаєш, що шукати. Це може бути що завгодно. Або нічого, мабуть.
Нейтан подивився на Зандера. Щоразу як він останнім часом дивився на сина, той здавався дедалі дорослішим. Але зараз, стоячи тут з пилюкою на руках і розпростаними плечима, він був уже справжнім чоловіком.
— Де ти вже шукав?
— Поки що тільки тут, — махнув Зандер на одну стіну гаража.
— Як думаєш — тобі ще тут довго?
— Не знаю. Шукатиму, доки щось знайду. Або занадто втомлюся, — знизав він плечима.
— Тоді ліпше я тобі допоможу.
Нейтан підвівся. Відчинив найближчу шафку — й угледів охайно складені інструменти.
— Я вже тут перевірив. Може, спробуй отут, — указав Зандер.
— Гаразд, — рушив на той бік Нейтан. Він не очікував нічого знайти: гадки не мав, чи не помиляється Ло стосовно того, що Кем начебто щось загубив, та якщо й не помиляється, він уявити не міг, що брат у першу чергу не пошукає у власному гаражі. Він підозрював, що Зандер почувається так само, але знав, що іноді варто просто щось робити — що завгодно, навіть і копирсатися в запорошених шухлядах. Вони працювали пліч-о-пліч, рухаючись гаражем у такому собі ритмі. Відчинили, перевірили, зачинили. Проте Нейтан добре дивився, куди ставить ноги: у цих краях чимало змій, і не хотілося б заскочити одну з них зненацька.
Справа здавалася марною, але Нейтан щасливий був допомогти, якщо так Зандер почуватиметься краще. Коли Нейтан і Джекі побралися, їй довелося наполягати, що час заводити дитину. Він так до кінця й не погодився, проте й намагався сильно не опиратися, отож воно сталося. Попри всі розбіжності між ними, Нейтан і досі був удячний Джекі за це. Іноді йому спадало на думку, що він би не відмовився ще від кількох дітлахів, якби все склалося інакше.
Під час її вагітності Нейтан почувався доволі відсторонено, втручаючись тільки тоді, коли слід було рятувати дитину від божевільних ідей щодо майбутнього імені. Нейтан був не в захваті від «Зандера», та й, по щирості, досі не в захваті. Це ж навіть не «Алекс» — ім’я, яке принаймні можна без сорому крикнути через усе пасовисько. Лише коли Джекі почала замислюватися про ім’я «Джаспер», Нейтан кинувся щиросердно захищати ідею назвати сина Алекзандром.
Але в кінцевому підсумку вона мала рацію, подумалося Нейтанові. «Зандер» чудово пасує до того стилю життя, до якого врешті прийшов його син.
— Отже, ти плануєш вступити в університет, ага? — запитав Нейтан, і Зандер відірвав погляд від коробки, яку саме переглядав. — Це чудово.
— А... Так. Дякую.
— А для цього, я так розумію, потрібні високі оцінки.
— Ага.
— Слухай, мама казала, тобі тепер під час канікул, мабуть, доведеться залишатися в Брисбені. Щоб мати більше часу на навчання, ретельно готувати домашні завдання.
Повисла пауза.
— Можливо.
