Нейтан пам’ятає, як закам’янів, спиною підпираючи стіну, поки Кемерон, затинаючись, намагався все пояснити. За хвилину Карл обірвав його й обернувся до Нейтана.
«А де був ти, коли це відбувалося? Бігав за тою сусідською сучкою?»
«Ти хотів сказати — за Джекі».
Від різкого ляпасу Нейтанова голова втелющилася в стіну. Піднімаючи руку й розмахуючись, Карл навіть не дивився на нього, цілком зосереджений на Кемероні. Удар був настільки несподіваний, що Нейтан не встиг захиститися — хоча так і так він би навряд чи захищався. Іноді так було легше. Він збагнув, що Карл досі чекає на відповідь, і цього разу Нейтан просто кивнув: так, я був з Джекі.
«Ти чому не дивився за братом?»
Нейтан гадки не мав, що на це відповідати.
«Але ти їх бачив? — загорлав на Нейтана Карл, указуючи на Кема. — То вперед. Розповідай. Він нічого такого не зробив, через що мені слід непокоїтися?»
Карлові очі нарешті втупилися в нього. Останнім часом Нейтанові очі були вже на одному рівні з батьковими, і Нейтан не розумів, чому його досі затоплює жах, який він відчував усе життя. Почуття, яке з’являлося щоразу, коли Карл піднімав на нього голос, чи руку, чи те і те. Коли Нейтан був змушений спалити свою гітару...
Це не зміниться ніколи, збагнув Нейтан з жахливою ясністю. Карл не зупиниться, і Нейтан, схоже, не здатен його зупинити, отож вони, мабуть, приречені на це до кінця життя. На думку про це він відчув спустошення. Голова боліла від удару. Нейтан поглянув на Кемерона — і зненацька збагнув, що йому вже поперек горла стоїть те, що зробив чи чого не робив брат.
Йому вже нічого не хотілося. Це не він є джерелом постійних проблем удома. В нього бодай вистало здорового глузду пересвідчитися, що Джекі кивнула, перш ніж він почав стягувати з неї труси. У Нейтана досі дзвеніло в голові, коли він перевів погляд з Карла на Кемерона — і знагла відчув, що хоче опинитися подалі від них обох. Хоче лишитися сам-один у далекому краю. Він думав про це, коли Кемерон легенько зачепив його ліктем, і це ривком повернуло його до реальності. Нейтан зрозумів свою помилку, розтулив рота і зробив те, чого для себе очікував би від Кема. Підставив йому плече.
«Ні, — мовив Нейтан. — Кем нічого такого не зробив».
Але в реальності відповідь на мить запізнилася. Навіть не на мить — на пів миті. Ця затримка була настільки крихітна, що майже непомітна. Проте Карл її помітив, і його очі ковзнули з одного сина на другого.
«Ясно, — сказав він голосом, з якого відчувалося, що він бодай раз чудово розуміє своїх хлопців. — Іди. Мені треба побалакати з твоїм братом». Нарешті Нейтана відпустили.
Тоді він сів у машину і зачинив дверцята, щоб не чути голосів з будинку. Побачив, як звідти висковзнув Баб, і відімкнув пасажирські дверцята, впускаючи брата. Видно було, що Бабові кортить поставити кілька питань, і Нейтан відчував, що слід спробувати на них відповісти, але ані він, ані брат не змогли дібрати потрібних слів, тож просто сиділи вдвох у присоромленій тиші.
Нейтан, і так уже почуваючись винним, скористався цим часом, щоб подумки дібрати слова, які він скаже Кемеронові. «Я не навмисно завагався. Це було випадково». Він ще змалечку навчився спершу думати, а потім говорити, бо Карл не любив отримувати неправильну відповідь. «Я злякався, Кеме. Злякався тата. Вибач. Я знаю, що ти нічого поганого не зробив». Нейтан хотів сказати Кемеронові все це і не тільки, і згодом він усе це повторював йому декілька разів. Але не допомогло.
Ще дуже довго Кемерон не дивився Нейтанові в очі. А коли знову почав дивитися, то крізь пелену зради, яка за наступні двадцять років так і не відступила.
Коли Нейтан повернувся в будинок, Зандерова кімната була порожня, а з ванної долинало шумування душу. На ліжку лежала розгорнута на середині книжка. З роздратуванням Нейтан побачив, що це така сама книжка, яку він купив синові на Різдво. Листівка, яку використовували як закладку, свідчила про те, що це — подарунок від Зандерового вітчима Мартіна, архітектора, чиї витвори зі сліпучо-дзеркальними металевими поверхнями іноді описували в газетах як «суперечливі». Нейтан глибоко зітхнув, зачинив двері й пішов назад у вітальню.
У вікні досі можна було розрізнити темні обриси фургона туристів. Якусь хвильку Нейтан спостерігав за ним, міркуючи про те, що сказала Софі, а тоді відвернувся й увімкнув домашній комп’ютер, що стояв у кутку на письмовому столі. За десять хвилин спромігся увійти в інтернет і чекав, як той натужно відкриває сайт соціальної мережі. Коли сайт нарешті завантажився, Нейтан поставив курсор у пошукове віконечко та ввів ім’я і прізвище Кейті.
