Нейтан знову кинув погляд на фургон. Видно було, як за тонкими фіранками хтось рухається у світлі лампи. Линули слабенькі голоси. Там і досі сперечалися. Перукарка, не вчителька, як цікаво. Для туристів не дивина прибріхувати у своїх резюме. Взагалі-то дивина була б, якби вони не прибріхували. Але це завжди викликало закономірне питання: якщо вони не ті, за кого себе видають, тоді хто вони?
— Одного дня ми повернулися з прогулянки верхи, а вони обоє вже тут, — сказала Софі. — Тато навіть не попередив, що вони приїдуть. Думаю, саме через це мама роздратувалася.
— Через що я роздратувалася?
Легенько зарипіли сітчасті двері, і з’явилася Ільза.
— Через приїзд Саймона й Кейті.
— А! — нахмурилася Ільза. — Ні. Я просто здивувалася, і все. Не ходи й не розповідай усім такого, Софі. Вони подумають, що їм тут не раді.
— Як Ло? — запитав Нейтан.
— Спить у кімнаті вашої мами... А тепер твоя черга, — махнула вона рукою до доньки.
— Але...
— Софі, будь ласка, не сьогодні.
Софі знехотя підвелася.
— Добраніч, — побажала вона й задерикувато подивилася на матір. — Ти прийдеш підгорнути мені ковдру?
— За хвильку, — відповіла Ільза. — Йди готуйся.
Сітчасті двері грюкнули. Ільза, яка вийшла на веранду й зіперлася на бильце, здавалася виснаженою навіть у поганому освітленні, що падало ззаду. Вона розтулила рота, але нічого не промовила, наче не знала, з чого почати.
— Що думаєш про те, що сказала Ло? — запитав Нейтан, починаючи перший.
— Навіть не знаю, що й думати. Мені Кемерон нічого не казав. Як бачиш, — мовила Ільза, задивившись у темряву, й у її голосі прозвучала гірка нотка. — Не кажу вже про ту жінку, яка намагалася з ним зв’язатися.
— Але про Дженну Кем тобі розповів?
— Звісно, — її обличчя захмарилося. — Сказав, що він колись давно познайомився з нею на вечірці, а в неї виявився ревнивий хлопець. З його розповіді це звучало кумедно. Як непорозуміння.
Нейтан нічого не відповів. Це непорозуміння було яке завгодно, але не кумедне.
— Останнім часом у нього явно був стрес. Він... — Ільза втупилася в темряву. — За останні кілька тижнів щось перемінилося. І тепер я розумію, що це почалося приблизно в той час, коли вона спробувала з ним зв’язатися.
— Мабуть, для нього це був шок.
— Так, уявляю.
Ільза поглянула на Нейтана. Чути було легке шарудіння нічного вітру. З хати долинув дитячий голос.
— Мамо, я готова.
— За хвильку буду, — гукнула Ільза й розвернулася до Нейтана, тепер уже стривожена. — Слухай, ніхто ж насправді не повірив у те, що та дівчина сказала про Кемерона, правда?
— Ні. Звісно, ні.
Він розтулив рота щось додати, але промовчав.
— Що таке? Говори.
— Та нічого особливого. Я просто хотів сказати... — він завагався. — Можливо, Стів їй вірив, принаймні якийсь час.
— Стів Фіцджеральд? З клініки?
— Ага. Можливо. Не те щоб вірив, — мовив Нейтан, намагаючись пригадати. — Я хотів сказати — сприйняв серйозно, мабуть. Але така в нього робота, правильно? Як у фельдшера. Та й характер у нього такий.
Нейтанові пригадалося, як Стів не давав йому спокою. Як навідував його без попередження, безперервно розпитував, наполягав, щоб Нейтан приїхав у клініку. Його настирливість була на межі втручання в особисті справи.
— Але не настільки серйозно, щоб перетворити це на офіційну справу, — мовила Ільза.
— Ні. До такого не дійшло.
Ільза повільно видихнула.
— Кемерон не дуже ладнав зі Стівом.
— Ні. Ну, людині притаманно пам’ятати погане.
Знову долинув голос Софі:
— Мамо!
Цього разу Ільза проігнорувала її, не спускаючи очей з Нейтана.
— Ти завжди вірив Кемові?
— Так. Цілковито.
— Взагалі не мав сумнівів?
У цьому була якась дивна нотка, якої Нейтан не зміг витлумачити. У слабенькому світлі на ґанку важко було роздивитися вираз Ільзиного обличчя, і Нейтан мимохіть скулився, відчуваючи, як прокидається давно притлумлена провина. Можливо, Кемерон не все розповідав дружині, але зараз, дивлячись на неї, Нейтан міг закластися, що деякі речі він їй таки розповів.
— Ні, — нарешті твердо сказав Нейтан. — Жодних сумнівів.
Вираз Ільзиного обличчя трішки змінився, але й зараз Нейтан не зміг його зрозуміти. Знову залунав голос Софі.
— О Господи Боже. Краще я піду вже, — відчинила двері Ільза, але на мить затрималася. — Добраніч, Нейтане.
— Добраніч.
Вона зникла в будинку, а Нейтан поглянув униз на Дафі, яка лише виляла хвостом, бо не могла нічого сказати. Нейтан посидів ще хвилину, тоді відклав гітару Софі, спустився з веранди і вийшов у темряву двору, а Дафі побігла за ним. Нейтан почекав, поки очі призвичаяться. У фургоні туристів усе було тихо. Мабуть, помирилися, принаймні на деякий час.
Коли очі вже почали розрізняти могилу Карла Брайта під евкаліптом, Нейтан підійшов туди й зупинився на краю, не в змозі позбутися відчуття, що завалив усю справу. Він хотів заспокоїти Ільзу, але розумів, що йому це не вдалося. Хотів захистити Кемерона, та не досягнув своєї мети, й уже не вперше. Нейтан поглянув туди, де лежав його тато.
«Що це за бридню мені тут розповідають про якусь дівчину, га?» — спитав Карл. Договоривши з сержантом, він викликав двох своїх старших синів.
