Ільзин бездоріжник, як і очікувалося, ховався під шаром куряви. Це була єдина автівка в малому гаражі, й перед нею хтось навалив гору порожніх ящиків. Здавалося, вони вже тут давненько лежать. «Скільки вже машина не на ходу?» — подумав Нейтан, дістаючи з підлоги під водійським сидінням ключі.
Сівши за кермо, він змушений був пристосувати крісло під себе, і це знову нагадало йому, як він робив це в покинутій Кемероновій машині. Так і не знаючи, як це розцінювати, він відмахнувся від цієї думки й завів машину. Після довгої бездіяльності вона трохи почмихала, але завелася. Нейтан дослухався до гудіння двигуна. Чисте й рівномірне.
Увімкнувши лампу, щоб розігнати вечірні сутінки, він відчинив капот. Нахилився й почав перевіряти все, починаючи з типових проблемних вузлів і переходячи до не таких очевидних місць. За годину він лежав горічерева під машиною з ліхтариком у руці, але так і не міг нічого знайти.
Поки працював, думки полинули до Зандера. Зринув напівстертий спогад кількарічної давнини, коли синові було зо вісім років. Якось, під час одного з Зандерових перших візитів без супроводу, вони заночували просто неба, і Нейтан, прокинувшись на задньому сидінні «ленд-крузера», виявив, що спальний мішок Зандера порожній. Нейтан полежав, дослухаючись, чи не почується дзюркотіння сечі по землі або шелестіння пакетика пластівців. Не почувши ні того, ні того, та й узагалі нічого не почувши, Нейтан погукав. Відповіді не було.
Він сів; повітря вже ставало задушливим, і одяг липнув до пітного тіла. Нейтан знову покликав, цього разу з тривогою в голосі. Жодного відгуку.
Страх накрив миттєво й цілковито. Зіп’явшись на ноги, Нейтан стояв біля машини, майже засліплений жахом, і роззирався, а кров стугоніла у вухах. До опівдня температура підніметься вище сорока. Така маленька дитина, як Зандер, може протриматися пів дня, і то якщо матиме воду й трохи щастя. Скільки його вже немає? Нейтан не знав. І набагато молодші за Зандера діти, які ледве зіп’ялися на ноги, бувало, забрідали на кілька кілометрів. Декого знаходили за багато миль від домівки. Комусь пощастило, а когось розшукали запізно.
Нейтан відчув, як палить сонце. Впевнившись, що сина не видно в жодному напрямку, він ледве поборов бажання кинутися навмання його шукати. Але примусив себе сісти в машину й почав нарізати дедалі ширші кола.
Зандера він знайшов за п’ятнадцять хвилин, за невисоким пагорбом: син був геть розгублений, бо зайшов задалеко, прямуючи за коровою з телятком. З ним усе було гаразд, хіба що він трохи збентежився, побачивши паніку на татовому розчервонілому обличчі. Але в Нейтановому житті то були найгірші п’ятнадцять хвилин. Він міцно пригорнув Зандера, а потім, тремтячи від полегшення, висварив його так, як ніколи ні до, ні після...
А зараз Нейтан лежав, роздивляючись знизу Ільзину машину. Нахмурившись, він вимкнув ліхтарик. Уже почав вибиратися, коли почув у гаражі тихі кроки. Сівши, Нейтан поглянув на двері, кліпаючи в темряву. З’явився Гарі.
— Ось ти де. Тебе мама шукає, — мовив Гарі й подивився на запорошену автівку. — Що ти робиш?
— Ільза сказала, машина комизиться.
— Знову?
— Схоже на те.
Підвівшись, Нейтан витер від мастила долоні.
Гарі вийшов на світло. З руки в нього звисав дротяний гак, на гостряк якого були наштрикнуті два закривавлені скальпи динго. Гарі так довго роздивлявся вузли під капотом, аж Нейтан почав дратуватися. Було вже пізно, й він утомився.
— А що хотіла мама? — запитав він.
— Пересвідчитися, що з тобою все гаразд, — озвався Гарі, який стояв під дивним кутом, майже перегородивши прохід. — Ти як — завтра витримаєш?
— Думаю, так.
Звідси не було видно свіжої могили надворі.
— Хто копав яму для Кема?
— Переважно ми з Бабом. Зандер і Саймон теж допомагали.
Думка про те, що в такій справі Нейтанове місце заступив якийсь турист, розсердила.
— Це я повинен був допомагати.
— Ага. Повинен був, — мовив Гарі. Тонкі цівки крові на скальпах здавалися в сутінках чорними. — Хай які у вас двох були проблеми, він усе одно був твоїм братом.
У його голосі прозвучав такий осуд, що Нейтан аж обернувся.
— Це ви до мене? А самі? Чув, ви сварилися незадовго до Кемової смерті.
Гарі кинув на нього гострий погляд.
— Про що це ти?
— Вас чув Саймон. Одного вечора, коли ви генератор вимикали.
Гарі нахмурився, і зморшки на обличчі поглибилися.
— Я б не назвав це сваркою, — він провів великим пальцем по кінчику гака. — Ми з Кемом іноді сперечалися. Як і ви двоє. Сам знаєш.
— І про що ж?
— Усе як завжди. Як керувати господарством, — опустив голову Гарі, й у темряві було вже не розрізнити виразу його обличчя. — Я тобі казав, що з Кемом щось коїлося, і це відбивалося на роботі. Він геть не міг зосередитися, доводилося бігати за ним, усе двічі перевіряти.
— Саймонові здалося, ви злилися.
— Це перебільшення. Було пізно. Я, скажімо так, був трохи роздратований.
— І ви сказали якось так: мовляв, ви знаєте, що тут відбувається.
— Ага, — невесело всміхнувся Гарі. — Ну, так воно і є, хіба ні? Гадаю, з цим ніхто не сперечатиметься.
