— Ти пообіцяв мені, Нейтане, — узяла його за руку Ліз несподівано твердими пальцями.
— Знаю. Я поговорю.
— Ходімо зараз і...
— Бабусю! — Зандер з’явився в кінці коридору з дівчиною, з якою розмовляв надворі. Він торкнувся її ліктя. — За хвильку наздожену.
Дівчина була трохи розчарована, але кивнула. Коли вона пішла, Зандер знов обернувся.
— Як ти, бабусю?
— Ми йдемо шукати Стіва.
— Він надворі.
— А Баб теж там? — запитав Нейтан, відчуваючи, як у ньому закипають певні слова про певну собаку.
— Ні, — мовив Зандер, повагавшись. — Він трохи перепив. Дядько Гарі завів його в хату перепочити.
— Ходімо пошукаємо Стіва, Нейтане.
— Бабусю, ти ж навіть не взута, — мовив Зандер з докірливою ноткою, яка, відчував Нейтан, адресована йому.
— Ой, — глянула вниз Ліз. — Не знаю...
Вона схвильовано обдивилася підлогу, неначе там можуть з’явитися черевики.
— Вони, мабуть, у спальні, — сказав Нейтан. — Зандере, допоможи бабусі, а я піду перемовлюся зі Стівом.
— Ти справді збираєшся з ним говорити? — запитав Зандер, коли Ліз подибала назад до себе. — Чи кажеш це, просто щоб вона відчепилася?
— Ні, я поговорю з ним. Ти задоволений?
— Не дуже, — Зандер не дивився на нього.
Нейтан зітхнув.
— Збираєшся так поводитися аж до від’їзду? Бо я ще три дні такого терпіти не збираюся.
— Ти подумаєш про те, що я казав?
— Про що? Про переїзд? Приятелю, ми вже це обговорили...
— Ні, не обговорили. Ти навіть цього не обміркував. Але нехай. Як ти і сказав: за три дні я поїду, а ти знову залишишся сам і зможеш робити, що заманеться. Все буде знову так, як ти бажаєш.
— Приятелю, зовсім не цього я бажаю.
— Дурня, ти...
Зі спальні почувся приглушений стукіт, наче впали черевики, й вони обидва озирнулися. Нейтан рушив до дверей.
— Я піду, — зупинив його Зандер. — Тобі ж мають зараз мізки прочищати.
Він зник у спальні, й Нейтан якусь мить постояв сам у коридорі.
«Мені ще пощастило», — подумав він, розвертаючись. Усі ці роки Зандер ніколи не завдавав прикрощів. Ходив до школи, був увічливий зі старшими, не пив і не вживав наркотиків — принаймні наскільки знав Нейтан. Від природи був добродушний, аж Нейтан дивувався, як такий син міг народитися у нього з Джекі. І якщо зараз він почав показувати характер, то бодай не передчасно.
І все одно все здавалося простішим, коли він був молодший. Нейтан досі ясно пам’ятав день, коли Джекі повідомила, що вона вагітна. Її очі сяяли від щастя, і деякий час їм обом вдавалося прикидатися, що шлюб не дав тріщину.
Нейтан почув, як у маленькому туалеті в кінці коридору змили воду. Гамір, який досі долинав з вітальні, трохи змінив тональність. Люди починають закруглятися, подумав Нейтан. Скоро роз’їжджатимуться. На краю столика біля телефону стояла забута таця з бутербродами, загрожуючи перекинутися. Піднявши її, Нейтан рушив на кухню.
Недовго Джекі тішилася. Вагітність далася нелегко. Вранці Джекі страшенно нудило, й усе, крім порожнього рису, викликало в неї блювотний рефлекс. Так тривало майже цілий день і тягнулося більш як тиждень після того, коли мало б уже припинитися, якщо вірити довіднику. Джекі лежала на дивані, поставивши поруч відро, й відмахувалася від усього, що їй пропонував Нейтан...
Коли Нейтан проминав туалет, клацнув замок і вийшла бліда з обличчя Кейті, стискаючи зім’яту серветку.
— Як ви почуваєтеся? — він не договорив, бо її почервонілі очі зупинилися на таці з бутербродами в нього в руках — і вона гикнула: востаннє Нейтан бачив таке понад шістнадцять років тому. — О, — видихнув Нейтан. Довгу хвилю вони дивилися одне на одного, і з виразу її очей Нейтан здогадався, що не помилився. — Мої вітання?
Вона нічого не відповіла, тільки притисла до вуст серветку.
— Ідіть присядьте, — сказав Нейтан. — А я покличу Саймона.
— Стривайте. Не треба, — вона рвучко схопила його за зап’ясток. Стиснула так міцно, що аж боляче стало. — Не кличте Саймона.
— Чому ні?
Кейті витерла зворотом долоні кутики вуст.
— Та Господи Боже! А ви як думаєте чому?
Якусь мить Нейтан силкувався переконати себе, що це міг бути Баб чи — з натяжкою — навіть Гарі.
— Кемерон? — нарешті промовив він.
Вона кивнула.
— Точно?
— Так.
— І жодних шансів, що це Саймон?
У неї сіпнулися вуста.
— Ми з Саймоном останнім часом не дуже ладнали. На чолі в неї проступили свіжі крапельки поту.
— А Кемерон знав?
— Так.
Гості у вітальні переходили з місця на місце, й у проріз дверей стало видно темну маківку туриста. Сміх і теревені наростали і спадали.
— Не хочете побалакати з фельдшером? — нарешті запитав Нейтан.
Кейті похитала головою.
— А з кимсь іншим?
Вона сухо розсміялася.
— З ким, наприклад? З ким тут ще можна побалакати? Тут нікого немає.
Нейтан повагався, а потім узяв Кейті під руку та швидко повів коридором.
— Зайдіть сюди, — відчинив він двері до Зандерової спальні. — Розповідайте.
Кейті сіла на ліжко, а Нейтан притулився до стіни. Чекав, поки Кейті смикала вицвіле покривало з квітковим візерунком.
