— Так, тоді я мав свою думку, як і всі.
— Саме про це я й запитую.
— Але важливо, щоб ти розумів...
— Я розумію. Переходь до справи.
Стів примружився в палючому пообідньому промінні. Вдалині виднілися могили. Одна стара, друга новісінька. Стів облизав зуби.
— На внутрішній частині Дженниних стегон були слабенькі синці. І ще один на руці. Отут, — Стів торкнувся м’якої шкіри в себе трохи далі від пахви. — Ні розривів, ні крові не було, але це ще нічого не означає.
— Проте складалося враження, що все було... як? — у Нейтана пересохло в роті. — Грубо?
— Можливо. А можливо, просто незграбно. Невміло, так би мовити. Деякі люди отримують синці в ситуаціях, коли інші їх би не отримали, — Стів стиснув вуста. — Але ось що я намагаюся тобі сказати. З фізичних ознак я б сказав, що зробити однозначний висновок було неможливо. І, як по правді, сумнів можна було тлумачити на користь Кемерона.
Нейтан чекав, що прийде полегшення, але воно не прийшло. Він переступив з ноги на ногу. Перед будинком видно було якийсь рух. Виходили поодинокі люди, щоб їхати вже додому. Нейтан знов обернувся до Стіва.
— А що ще було?
— Якщо чесно, нічого. Все зводилося до її слів, — мовив Стів, спостерігаючи, як ще кілька людей вийшло надвір, загороджуючи очі від сонця. — Її хлопець (справжній англійський хлопчина, що ніколи не підвищує голосу) переконав її заявити, і я знаю, що більшість людей вважала: він так учинив, бо розсердився, але наскільки я бачив, справа була не в цьому. Він хвилювався за неї, навіть трішки боявся. Неначе гадки не мав, як діяти далі. Мабуть, і не мав, думаю, він учився на ботаніка абощо. Пам’ятаю, він усе кліпав на мене з-за своїх окулярів, наче я мав змогу все виправити, — похитав головою Стів. — Думаю, вони потім недовго пробули разом. Хай там як, а він чекав під дверима, поки ми з Дженною розмовляли, отож усе, що вона мені розповіла, йому б не сподобалося.
— І що вона розповіла?
— Ти вже й так знаєш, — мовив Стів. — Ти ж чув цю історію. Що вона випивала, що почала фліртувати з малим, бо знудилася, а більше нікого не знала й сердилася на свого хлопця, бо залишився в маєтку, а не пішов на вечірку. Кемерон був ще юний, — нахмурився Стів, пригадуючи. — Вона сказала мені: думала, що він сумирний. Просто трішки розважилася, щоб убити час. Та й навколо було багато людей, тож вона почувалася в безпеці. Пам’ятаю, що вона саме так і сказала.
Юрма перед входом у будинок зростала. Нейтан чув, як грюкають дверцята й заводяться двигуни, але не дивився туди. Він зосередився на Стіві.
— А далі Кемерон запропонував відвезти її назад у місто, — в голосі фельдшера майнула похмуріша нотка. — Вона багато випила, казала вона. Нетвердо стояла на ногах. Вочевидь, гадала, що йде з ним до машини, а потім виявила, що опинилася з ним наодинці в дюнах. Він почав цілувати її — продовжив з того місця, на якому вони закінчили біля багаття. Дженна сказала йому: досить уже, просила зупинитися.
Стів поглянув на Нейтана.
— Кемерон зупинятися не хотів. І я знаю, що йому було всього сімнадцять, та він уже був не дитина, принаймні в сенсі фізичного розвитку.
Нейтан пригадав, як під ним борсалося теля. Коліно в потрібне місце, лікоть. Трішки натиснути. Опір можна подолати.
— Дженна не могла від нього втекти?
— Якщо по щирості, то вона, мабуть, і не намагалася. Сказала, що просто закам’яніла. Гадаю, їй було трохи соромно, але так дуже часто буває. Так чи так, вона опинилася сама в дюнах наодинці з наполегливим здорованем, — Стів поглянув на Нейтана. — Люди іноді вирішують, що піддатися — це в їхніх інтересах, але вибір можна вважати по-справжньому вибором тільки тоді, коли існує реальна альтернатива. В іншому разі це маніпуляція і спроба скористатися своєю перевагою, — він знизав плечима. — Це зґвалтування.
Нейтан подумав про Кейті. Легше було погодитися, ніж сказати «ні».
Стів спостерігав за ним.
— Вибач. Знаю, це важко слухати.
Вітер приніс вибух сміху, хрипкого й гортанного. Цього разу Нейтан обернув голову. Люди вже виходили надвір цілими групками. Він побачив Мелані: її коси сяяли червоним золотом у сонячному промінні. Зустрівшись із Нейтаном поглядом, вона помахала йому.
— Я вже їду, — гукнула вона, вказуючи на гарний «ленд-крузер», куди вже сідала атертонська пара. — Приємно було побачитися.
— Так. Мені теж.
Вона всміхнулася, і перед очима зненацька постав образ молодшої Мелані: вона під нічним небом щось попиває.
Цікаво, подумалося Нейтанові, а тої ночі вона теж була на вечірці біля дюн? Він чесно не міг пригадати. Збагнувши, що вона досі чекає, він прочистив горло.
— Може, ще побачимося.
— Сподіваюся.
Вона, здавалося, була задоволена і, ще раз помахавши, побігла до автівки, що чекала на неї.
Нейтан знов обернувся до Стіва, який досі проводжав її поглядом.
— Тобі слід їй подзвонити, — мовив Стів. — Вона для тебе стане кращими ліками за все, що можу прописати я.
— Мені це всі кажуть, — нетерпляче відмахнувся Нейтан. — Слухай, якщо Дженна так боялася, то чого дозволила Кемові після всього відвезти її назад у місто?
— Скільки кілометрів від дюн до міста?
— Дванадцять.
