«Ти вже таке бачив раніше». Не зовсім таке, сказав собі Нейтан. Він затнувся. Не зовсім таке, але дуже схоже. Більш недосвідчене, менш витончене, але базово те саме. Настійливий флірт біля багаття. Терпляча наполегливість. Туристка вдячна, що є з ким побалакати в юрмі незнайомців. Лагідна маніпуляція і зосереджена увага, яка призвела до того, що коли за кілька годин туристка оговталася, то збагнула, що ні з ким більше не розмовляла і всю ніч провела лише з однією людиною. Гнітючий тягар очікування. «Ти вже таке бачив раніше».
— Вибачте, — мовив Нейтан, не певен, перед ким саме вибачається.
Кейті опустила погляд, і він збагнув, що в очах у неї стоять сльози.
— Мене тягнуло додому, я почувалася самотньо й опинилася за багато миль від цивілізації. Я була геть виснажена.
Всі чогось хотіли від мене. Саймон хотів, щоб я догоджала Кемеронові, Кемерон теж хотів, щоб я йому догоджала. Мене вже від цього нудило, і зрештою... — вона провела зворотом долоні по обличчю. — Зрештою, легше було просто погодитися, ніж казати «ні». І я погодилася. Віддалася йому на кріслі-мішку в навчальному класі його доньок. Загалом шість разів.
Довгий час у кімнаті було тихо, і Нейтан чув з коридору приглушені голоси.
— Вибачте, — повторив він, цього разу точно до Кейті.
— Це ж не ваша провина. Я сама винна. Це я піддалася, — її плечі похилилися. — А після всього виявилося, що це навіть не допомогло. Кемерон відчував огиду чи то до мене, чи то до себе. Це не зупинило його, і він приходив ще, але мені здається, зо п’ять хвилин він відчував докори сумління — і винуватив за це мене. А потім... — вона вказала на свій плаский живіт і похитала головою. — Якщо він і доти не надто радів, то цьому не зрадів тим паче.
— Коли ви йому сказали?
— Щойно сама зрозуміла. Десь за два тижні до його... — вона ковтнула. — До його смерті. Він розсердився. Сказав, що я маю позбутися дитини. Я була не проти, я й сама її не хотіла. Саме про це він розмовляв зі мною того ранку, коли зник. Він домовився, що наступного тижня мене приймуть у великому медичному центрі, — її погляд прояснів. — Ось чому я впевнена, що він збирався повернутися. Він мені казав, що я маю поїхати на прийом. Я так і так туди збиралася, та якщо він от-от хотів зникнути, хіба йому вже було б не байдуже?
Питання було слушне, подумалося Нейтанові, й водночас воно давало відповідь на інше питання.
— Медичний центр — це той, що в Сент-Геленсі?
— Ага.
— І вам треба було там десь переночувати?
— Кілька ночей в одному з готелів.
— І Кемерон дзвонив, щоб про все домовитися?
Вона кивнула, і Нейтан пригадав телефонний рахунок. Два дзвінки в Сент-Геленс того тижня, коли помер Кемерон.
— А Саймон точно не знає? — запитав Нейтан.
— Ще ні, — вона стиснула губи в тонку лінію. — І не дізнається, я сподіваюся.
— А що ви йому скажете, коли поїдете на прийом?
— Нічого. Щось вигадаю. Він лінивий. Не розпитуватиме. Але потрібно з цим закінчувати. Він же не ідіот. Якщо він дізнається, він мене покине.
Нейтан розтулив рота — і знову стулив. Але відчай на обличчі Кейті все-таки змусив його заговорити.
— А хіба це так уже погано? — спитав він, а побачивши, як здивувалася Кейті, знизав плечима. — Вам вирішувати, але я не впевнений, що ви чимось зобов’язані Саймонові.
— Ми разом уже три роки, — вона піднесла ліву руку, — ми заручені.
— То й що? Люди, буває, передумують. Ми з колишньою дружиною були одружені ще довше, потім вона пішла, — він коротко всміхнувся. — І, судячи з усього, в неї все чудово. Ніколи ще вона не була така щаслива.
Кейті повагалася.
— Не знаю. Я поміркую.
Нейтан відштовхнувся від стіни.
— Добре, слухайте, ви йдіть відпочивати. Ми тут упораємося без вас.
— Дякую. Справді. Я щиро не розумію, як дійшло до такого. Я заплуталася й почувалася такою самотньою... — видихнула вона. — Дякую, що повірили мені.
Міг би й не повірити, чесно подумав Нейтан, відчиняючи двері. Міг би й не повірити, якби тільки це все не здалося настільки бентежно знайомим. Можливо, слід було бути уважнішим до застережних знаків ще тоді, коли мав можливість. Уже нічого не вдієш, але зараз час звернути на них увагу.
І знайти Стіва.
— Приятелю, що ти хочеш від мене почути? Що Кемерон у дюнах напав на туристку, потому як вони обоє напилися на вечірці?
Стів утупився твердим і незмигним поглядом, і Нейтанові важко було дивитися йому в очі.
— Ні. Господи! Я не знаю.
Нейтан провів рукою по чуприні й зітхнув. Повітря було липке й задушливе. Фельдшера Нейтан розшукав у вітальні й узяв під руку. Бачив, що Ліз це помітила й у її очах майнула іскра надії, коли він без слова вивів Стіва на веранду й повів за ріг будинку, де можна було побалакати спокійно. Але зараз розмова давалася йому неймовірно тяжко.
— Я просто хочу знати, що сталося насправді, — мовив Нейтан.
— Цього я тобі сказати не зможу. Ні, слухай... — Стів підніс пальця, не даючи йому перебити. — Я скажу тобі те саме, що сказав перед тим Ільзі (думаю, це не збіг, що ви обоє про це питаєте): про те, що сталося тієї ночі, я знаю не більше за вас.
Нейтан розчаровано пирхнув.
— Але тоді ти...
