І це правда, збагнув він. Гніватися десять років — тяжка праця. Джекі також утомилася. Вони ще трохи поговорили. Розмова рухалася незграбно й туго, неначе стара деталь у механізмі. Нейтан уявив, що її можна полагодити. Джекі висловила співчуття щодо Кемерона. Нейтан, зціпивши зуби, ввічливо запитав про Мартіна. У того, схоже, все було чудово, його зірка продовжувала сходження в галузі металоцентричної архітектури. Поки Джекі намагалася вести ніякову бесіду про ремонт, який вони зібралися робити в Зандеровій кімнаті, Нейтан блукав поглядом навколо. Його очі зупинилися на вішалці для ключів над родинним журналом. Кемеронові ключі від машини висіли на ремінці, де їх кілька днів тому почепив Нейтан.
Мовчання на тому кінці дроту підказало йому, що він щось проґавив.
— Вибач, що ти казала?
Там розчаровано зітхнули. Це викликало кілька спогадів, але Нейтан відмахнувся від них.
— Я казала: дякую за розуміння, що Зандерові слід готуватися до іспитів і більше бути вдома, — мовила Джекі й помовчала. — Знаю, ти сумуєш за ним.
— Ага.
— Він теж за тобою сумує.
— Справді?
— Звісно. Ти ж його тато.
Нейтан відчув теплу іскру між ними й на мить пригадав, за що колись кохав золотокосу дівчину з того боку паркану.
— Зустріч із Зандером — найкраща мить у році. Він чудовий, ти маєш пишатися.
— Ну... І ти теж, Нейтане.
Почувся рух, і Нейтан побачив у коридорі сина. Підкликав його помахом руки.
— Ось він тут. Я дам йому слухавку. З Різдвом, Джекі.
Зандер узяв телефон, роззявивши рота, від чого Нейтан почувся трішки винним, і водночас йому стало трішки краще. Слід було зробити це багато років тому.
Відвертаючись, він знову зачепився оком за вішалку, простягнув руку та зняв Кемеронові ключі. Рушив коридором, прошелюючи ремінець крізь пальці. Той і досі був припорошений червоною курявою, і Нейтан несамохіть уявив, як ключі валялися на передньому сидінні Кемової машини того жахливого дня, коли його знайшли. «Не валялися», — шепнув тихий голос у голові. Вони були охайно згорнуті, як ніколи не робив брат.
Нейтанові думки розполохав крик, з яким Софі й Ло вискочили з вітальні та промчали повз нього. За ними вийшла Ільза з усмішкою на вустах і з мішком на сміття, повним подертого пакувального паперу. Опустивши ключі в кишеню, Нейтан усміхнувся у відповідь. Вийшла Ліз, і Нейтан з полегшенням побачив, що сьогодні в неї кращий вигляд, ніж напередодні. Вона попрямувала на кухню і дорогою стиснула йому руку. Ну, бодай пробачила його.
— Пора готувати обід. Я дала туристам вихідний, отож можеш допомогти, — сказала вона, а тоді обернулася і гукнула: — Софі!
— Га? — пролунав у відповідь голос.
— Будь ласка, збігай і скажи Сеймонові та Кейті, що обід буде о дванадцятій.
— О’кей.
Знову тупотіння. З’явилася Софі й на мить зупинилася.
— Можна мені збити вершки на «Павлову»[4]?
— Ні! Я хочу збити! — закричала Ло.
— Обидві можете збивати, — закотила очі Ліз. — Але ще все одно зарано.
Вона пішла на кухню, а Софі вибігла надвір. Спочатку було тихо, а тоді веранда знову загуркотіла. У дверях постала Софі, й Нейтан з її обличчя здогадався, що тут щось не так.
— Її немає, — збентежено зронила Софі.
Біля Нейтана з’явився Гарі.
— Кого немає? — запитав він.
— Машини туристів.
— Вони поїхали?
— Фургон стоїть. А машини немає!
Гарі нахмурився, і Нейтан рушив за ним надвір.
І, певна річ, пом’ятої машини туристів — їхньої особистої автівки, на якій вони приїхали, — ніде не було. Вчора ввечері ще стояла поряд з фургоном, як і всі дні перед тим. А тепер там було тільки порожнє місце. Софі підбігла туди й розкинула руки.
— Бачите? — крикнула вона. — Я ж вам казала.
Двері фургона відчинилися, і Саймон, вистромивши голову, здивувався, побачивши, що на нього витріщаються Нейтан, Гарі й дівчата. Озирнувшись, Нейтан угледів, що Ільза й Баб теж вийшли на веранду подивитися, що тут за рейвах.
Саймон примружився від сонця. Було враження, наче він щойно прокинувся.
— Кейті вже в будинку? — запитав він. Минула ще мить, поки він збагнув, на що всі витріщаються. Очі його розширилися, сон як рукою зняло. — Де наша клята машина?
Він вибіг, підтягуючи шорти. Зупинився на порожньому місці, розвернувся в один бік, потім у другий. Машина не з’явилася.
— А де були ключі, приятелю? — запитав Гарі.
Саймон припинив крутитися й кинувся назад у фургон. Повернувся він ще більш приголомшений, якщо таке можливо.
— Вони були отут, у шафці, а тепер їх немає!
Він знову вибіг на порожнє місце.
— І Кейті з тобою теж немає? — швидко спитав Гарі, поки Саймон знову не почав крутитися.
— Немає! Вона теж зникла! І її наплічник! — Саймон став як стій і витріщився на них. — Стривайте. Кейті забрала мою машину?
— Я б сказав, приятелю, що дуже схоже на те.
— Але... навіщо? — Саймон вибалушив очі, але з неймовірною швидкістю, яка здивувала Нейтана, вираз його обличчя спохмурнів. — Це ж було
Нейтан прочистив горло.
— Вона згадувала, що дуже хоче поїхати нарешті геть, — сказав він нейтральним тоном.
