— Навіть на це й не сподівався.
Зандер міцно спав у ліжку, волосся темніло на тлі подушки, і Нейтан відчув укол ностальгії. Завжди саме Зандер будив його різдвяного ранку, це бувало через рік. Цілком можливо, що це останнє Різдво, яке вони проведуть разом, подумав Нейтан. Так чи так, а наступного разу син уже буде зовсім дорослий. Кімната здалася якоюсь голою, і Нейтан збагнув, що Зандер уже почав пакувати речі. Подивившись на його наплічник, Нейтан зітхнув.
— Що ти робиш?
Озирнувшись, Нейтан побачив, що Зандер уже прокинувся.
— Дивлюся, як ти спиш, мій син і спадкоємець.
— Це дико, — усміхнувся Зандер.
— Тоді слід було прокидатися раніше. З Різдвом!
— І тебе, — озвався Зандер; принаймні сьогодні він був наче в кращому гуморі, ніж учора. Він кивнув на Нейтанів синець. — Ну й око!
— Та все гаразд. Бачив би ти другого бійця!
— Я бачив. Учора ввечері. Баб був у нормі, — Зандер спостерігав за Нейтаном зачудованим поглядом. — Що це з тобою сталося?
— В сенсі?
— Не знаю. Ти якийсь... щасливіший.
— О! Ну... Це ж Різдво, хіба ні?
— Ага. Мабуть.
— Отож. Дівчата розгортають подарунки.
Зандер сів, спираючись на подушку.
— То ми реально святкуємо Різдво? Неначе нічого не трапилося?
— Вони ж діти, приятелю. Ти в їхньому віці теж радів, — мовив Нейтан і рушив до дверей. — Одягайся й виходь, коли будеш готовий.
— Тату... — Зандер набрав повітря. — Не думаю, що Софі зламала руку, коли їздила верхи.
Нейтан знову сів.
— Я вчора з нею розмовляв, і коли я про це заговорив, вона немов... забула. А тоді на її обличчі зринув дивний вираз, наче вона бовкнула зайвого.
Похорон відчинив усі шлюзи, подумав Нейтан. Тепер, коли Кем надійно похований у землі, всі неначе відчули, що можуть говорити те, чого не могли сказати при ньому. Нейтан подивився на сина. З багатьох поглядів він уже був майже дорослий. Більше вже не дитина. А в будинку занадто довго зберігали занадто багато таємниць.
— Це Кемерон її вдарив, — сказав Нейтан. — Мені Ільза вчора розповіла.
Довгу хвилю Зандер не відповідав.
— Софі ж зовсім маленька, — мовив нарешті. — Як він так міг?
— Не знаю, приятелю.
— Як гадаєш: Кемерон шкодував про це?
— Сподіваюся.
— Може, це пояснює, чому він покинув машину.
— Ага. Можливо.
— З дівчатами все гаразд?
Нейтан чув з коридору голоси й думав про Кемерона, похованого надворі.
— Думаю, так, принаймні зараз. Може, підеш приєднаєшся до них?
Він підвівся.
— Тату...
— Так.
— Вибач за останні кілька днів, — Зандер прошелював крізь пальці покривало, як робив це в дитинстві. — Я просто хвилювався.
— Знаю. І ти вибач, — мовив Нейтан. — І слухай, твоя правда. Я піду на прийом до Стіва. І подумаю — по-справжньому подумаю — про переміни. Не можу пообіцяти, що я поїду звідси, приятелю...
Зандер був розчарований, але Нейтан хотів бути з ним чесний. Це ж правда. Він не може просто взяти й поїхати — з багатьох причин. Фінансових. Практичних. І не в останню чергу тому, що іноді — дуже часто — відчував зв’язок з цією глушиною, і йому це подобалося. Було щось у цій лютій спеці, коли сонце стоїть високо в небі, а ти спостерігаєш за повільним плином черід. Дивишся на відкриті рівнини й бачиш, як у куряві змінюються барви. Тільки в такі моменти Нейтан відчував щось схоже на щастя. Якщо Зандер сам цього не відчуває, — а Нейтан розумів, що не всім це дано, — то пояснити це неможливо. Цей край суворий і немилосердний, але рідний.
— Усе покращиться, обіцяю, — Нейтан рукою пригорнув сина. Зандер обійняв його у відповідь. — Повір мені.
— Ага. Знаю.
Вони розімкнули обійми, і Нейтан лишив Зандера вставати й одягатися. В коридорі досі чулися теревені, які линули з вітальні. Це були приємні звуки. Нейтан рушив туди, але зупинився, побачивши стаціонарний телефон. Озирнувся на Зандерову кімнату, а потім, особливо не замислюючись, підійшов і набрав номер. Минуло чимало часу, і з першого разу він помилився. Набрав ще раз.
— Алло? — прозвучав голос, водночас знайомий і чужий.
— Джекі? Це Нейтан.
Збентежена пауза, а тоді:
— З Зандером щось трапилося?
— Ні, все гаразд, — сказав Нейтан і почув, як у слухавці зітхнули з полегшенням. — Я хотів поговорити з тобою.
— О... — ще одна пауза. — О’кей.
Це прозвучало здивовано, але зовсім не так вороже, як раніше. Інтонація була зовсім не та, що в мейлах і повідомленнях через адвоката.
— Слухай, Джекі, я хотів перед тобою вибачитися за те, що покинув твого тата. Хай що відбувалося між тобою і мною, а я вчинив жахливо, і якби ж я тільки міг повернутися й усе виправити!
— О... — ще довша пауза. — Дякую.
— І вибач за те, що я виявився не таким, як ти хотіла — для себе й для Зандера.
Цього разу він очікував на мовчання і просто чекав.
— Ти завжди забезпечував Зандерові все, що треба, — нарешті промовила Джекі. Чути було, як вона набрала повітря. — Вибач, Нейтане, мушу запитати: у тебе рак шкіри? Погані аналізи?
— Що? Ні.
— Що ж тоді тебе спонукало?
— Я просто... — він затнувся. — Відчув, що вже час.
