— Спочатку нічого. Здавалося, думає, що я нарікаю на типові шлюбні незгоди. Не знаю, чи вона справді не розуміла, чи свідомо не хотіла розуміти. Я спробувала ще раз. І тоді вона... — Ільза загнулася. — Тоді вона роздратувалася. Сказала, що господарством і так нелегко керувати і я мала б підтримувати Кемерона, а не влаштовувати сварки. Я боялася, вона розповість йому те, що я їй сказала, а від цього все тільки погіршилося б. Отож більше я цієї теми не піднімала.
Нейтан знову помовчав, цього разу довше, подумки повертаючись крізь роки, пригадуючи різні речі. Нарешті зітхнув.
— Наш тато... — почав був він, але зупинився, не впевнений, як продовжити.
Ільза чекала.
— Я знаю, — сказала вона, коли він так і не заговорив. — Кемерон розповідав, який він був жахливий.
— Розповідав? — щиро здивувався Нейтан. Сам він ніколи нікому не розповідав. Ні Джекі, ні Зандерові. Ні Бабові, ні Кемеронові. Вони з братами ніколи цього не обговорювали — жодного разу за все своє доросле життя.
— Кемерон гадав, що зможе стати інакшим, — мовила Ільза. — І я справді вважаю, що він хотів стати добрим татом і добрим чоловіком. І він іноді бував чудовий, це правда, але потім зривався. Подеколи через дрібничку. Перетворювався на когось іншого. Довгий час я хвилювалася за нього, а потім прокинулася одного дня й усвідомила, що я його боюся.
Нейтан подивився на неї.
— Найсмішніше те, що він, думаю, усвідомив це раніше за мене, — похитала вона головою. — А я це збагнула запізно. За роки він мене усунув від усього. Я тут не володію нічим. У наш банківський рахунок навіть не вписане моє ім’я, ти знаєш? Він перевіряв усі рахунки, затверджував усі трансакції, — сказала вона і глянула в напрямку гаражів. — Ти знайшов якісь проблеми в моїй машині?
— Ні. Анічого.
— Гадаю, Кемерон її навмисно псував.
— Серйозно?
— Нечасто, але мені вистало застрягнути в пустелі раз чи двічі. І робив він це вміло. Мені вдавалося проїхати кілька кілометрів, поки вона заглухне. Як-от торік, коли я застрягла майже на п’ять годин, чекаючи, поки він приїде й дотягне мене додому, мов тварину. Я не довіряла машині, а оскільки я їй не довіряла, він знав, що я на ній не поїду. І я не могла забрати на ній дівчат.
Вона знову лягла. Зорі почали блякнути.
— Хоча далеко ми б і так не заїхали, — сказала Ільза. — Паспорт у мене прострочений. У дівчат узагалі нема паспортів. Він забрав моє водійське посвідчення і дозвіл на проживання, в теорії — на зберігання, та коли вони мені знадобилися, я не могла їх знайти. Я не працюю, відколи пішла з роботи в пабі. У мене в цій країні немає ні родини, ні справжніх друзів. І місцеві любили Кемерона. Якби їм довелося обирати, на чий бік стати, на мій би вони не стали, — Ільза обернула голову. — Он запитай Дженну Мур.
— А як же Гленн? Він нормальний. Він би міг тебе захистити.
— Як? — серйозними очима поглянула вона на Нейтана, й він збагнув, що вона справді питає. — Як би він захистив мене від мого власного чоловіка в сусідній кімнаті? В найкращому разі він за три години їзди звідси, в поліційній дільниці. А ти знаєш, що здатна наробити розлючена людина за три години?
Нейтан не відповів. Узагалі-то він і справді це знав.
— У цих краях нещасні випадки підстерігають на кожному кроці, — мовила вона. — Може, наступного разу це я впаду з коня, але замість зламати руку, скручу собі в’язи. Чи мені якимсь пристроєм відірве руку. Чи машина, здаючи назад, переїде мене. Або Софі, або Ло.
Нейтан замислився про це, але за мить змусив себе про таке не думати.
— За останні кілька місяців усе тільки погіршилося, — провадила Ільза. — Якщо так подумати, то це почалося, відколи він дізнався, що дзвонила Дженна. Я розробила аварійний план — на той раз, якщо доведеться тікати поспіхом. Складала гроші — весь дріб’язок, який потрапляв мені в руки. Відклала деякі речі для дівчат — одяг та іграшки. Зовсім трохи, щоб Кемерон не помітив, але потім Ло здійняла ґвалт, і мені довелося більшість речей повернути назад. Отож я зосередилася на пошуках найважливіших документів — свідоцтв про народження дівчат, мого дозволу на проживання тощо. Назбираю трохи речей — їду в пустелю й ховаю.
Нейтан уявив, як вона стоїть навколішках під палючим сонцем біля надгробка на могилі скотаря, розгрібаючи землю.
— Ховала біля могили?
— Вона якраз дорогою до міста, але достатньо далеко звідси, тож я почувалася там трохи безпечніше. Якби Кемерон довідався... — вона затнулася. — Словом, я загорнула все в поліетиленовий конверт і закопала.
— І що трапилося?
— Кемерон ударив Софі. Це була остання крапля. Принаймні для мене. Я завжди казала собі: одна справа — коли це між нами двома, та коли це зачепило дівчат... — вона сіла. — Наступного ранку я всадовила Софі й Ло в машину робітників. Я нікому не сказала, що ми їдемо, нічого не спакувала. Але дорогою збагнула, що реальність сувора. Я не встигла наскладати достатньо грошей. За один тільки бензин скільки треба заплатити, щоб виїхати звідси, а ще за житло, харчі, одяг для дівчат, бо ж ми все лишили вдома. Може, за юридичні послуги. Я і близько не мала коштів на тривалий період.
